Її батьки хотіли сина, а наро дилася вона, Катя. Мати, Світлана Семенівна, розчарувалася у своїй дитині з народ ження, батько, Павло Степанович, розчарувався і в дитині, і в дружині. – Навіть хлопчика наро дити не змогла! — виплюнув він kрізь зуби. І сім’я перестала існувати. Ні, чоловік із дружиною не роз лучилися, не відбулися від дочки. Але це була група людей, що співіснують, а не сім’я. Звісно, батьки дбали про доньку. Але робили це тому, що так належить, щоб сусіди чи рідні не нарікали на неї занедбаною дитиною. Але робили це за обов’язками, а не з kохання. Катя росла, не знаючи ні ласки, ні kохання…
Минули роки. Катя виросла, вийшла заміж, мешкає окремо. Захво рівши, з життя пішов батько. Світлана Семенівна залишилася сама. Дочка відвідувала маму. І кожне відвідування завершувалося сваркою зі Світланою Семенівною. Незважаючи на це, мати для Каті була єдиною рідною людиною, і дочка любила її. Адже мама ніколи не кидала її у біді, і в чому Катя абсолютно впевнена, ніколи не покине. Хоча й не вміє мати бути ніжною і ласкавою. Не дано їй це природою… Тяжка хво роба прикувала Світлану Семенівну до ліжка.
Дочка рік доглядала її. Мати приймала залицяння з властивою їй байдужістю. — Мені дуже шkода, що я не обдаровувала тебе ласкою в дитинстві, — сказала донькі мама. — Не хвилю йся мама, — розгублено промимрила Катя. — Я ж не знала, що діти отримують поцілунки та ласку від батьків. Тому й не чекала на них. — Дивно, чому ти не стала мене ненавидіти, — тихо сказала мати. — Мам, ну про що ти говориш?! — обурилася Катя. — Вибач мене, Катенька … (K / MQ) Це були останні слова Світлани Семенівни. Пройшла церемонія прощання з матір’ю, минуло дев’ять днів, минуло сорок днів, але Катю ніяк не залишає почуття, що вона про щось не встигла сказати матері.