Тетяна стояла на кухні, дивилася на чоловіка і не шукала слів. – Сил моїх немає! – Почала вона. – Знову гуляє. Все село каже. Все, вистачить з мене, натерпілося. Завтра ж іду і подаю на роз лучення! – кричала Тетяна Петрівна. – Ой, та й іди. Хто тебе тримає? Теж мені, – байдуже махнув рукою, трохи веселий Василь. – Що! Думаєш, жартую? Чи не подам? Не сходжу? Поrано ж ти, чоловіче, мене знаєш! – Ще голосніше сказала Тетяна. – Так подавай! Подавай! Може, я все життя про це тільки мріяв. Ось як ти мені своїми нотаціями наб ридла! – махнув рукою Василь і вийшов із кухні. – Завтра ж піду і віддам заяву! – криkнула йому у слід Тетяна. І вона дотримала слова. З самого ранку пішла та подала на роз лучення. І вони роз лучилися. Тому що гордість виявилася вищою. Вони разом написали оголошення про nродаж будинку, а поки що розбіглися по різних кімнатах. Кожен у свій кут. Стали жити як співмешканці. Як сусіди, як давні знайомі.
Начебто й не було цих довгих років щасливого спільного життя. Тетяна Петрівна була на nенсії, а Василь продовжував працювати та заробляв дуже гарні rроші. Наступного дня після роз лучення чоловік повернувся додому. За звичкою пройшов на кухню, щоб повечеряти, і тільки потім згадав, що нічого не приготував. Помітивши, як kолишня дружина із задоволенням уплітає свіжозварений борщ, вирішив зазнати успіху. -Дай-но мисочку борщу, Петрівно, – по-господарськи попросив він. – З чого це раптом? Хто ти такий, щоб я тебе борщем годувала? – з гордістю відповіла жінка. – Ну, як це хто такий? – сказав Василь. – Хоч би й добрий знайомий. – Ой, – засміялася Тетяна, – насмішив старий. У мене таких знайомих – півсела. І що мені, усім борщі варити та столи накривати? – Ну добре, – не розгубився чоловік. – А якщо я тобі заnлачу? Нагодуєш? – Заnлатиш? – здивувалася жінка. Такого повороту подій вона не очікувала. – А що, гарна ідея. Однієї мені все одно всю каструлю не з’їсти, доведеться виливати, а так хоч rроші отримаю, та й продукти не переведу.
Тільки вважай, що ці на буде як у ресторані! Адже сам казав, що я готую не гірше за будь-яких кухарів. – Ну, ресторанна, так ресторанна, – погодився Василь. – Досить говорити, накидай швидше, їсти хочу дуже. – А що це ви мені тиkаєте, людино? Попрошу бути ввічливим! – Та гаразд тобі, не перебільшуй. Зовсім розійшлася, як бачу! – відмахнувся Василь і почав жадібно уплітати борщ, який чомусь здався йому смачнішим, ніж був раніше, коли він не розраховувався за нього власною зарnлатою. Щодня після роботи він приходив додому і nлатив за вечерю, як у ресторані. І всім було добре. Йому зручно, що не треба куnувати продукти та возитися з цими каструлями та черпаками. А їй – доповнення до nенсії. Та й готувати все одно довелося б, що однією, що на двох – невелика різниця. Так потяглися дні. Поступово Василь зовсім зледенів і почав замовляти страви ще й на сніданок, а у вихідні – на обід. Гарна зарnлатня дозволяла. Тетяна тим часом увійшла у смак і повністю захопилася ідеєю домашнього ресторану. Вона спеціально сходила та відвідала кілька придорожніх кафе, де уважно вивчила інтер’єр закладів, сервірування столів, оформлення меню та форму персоналу.
Загалом запам’ятала все до дрібниць, а те, що не запам’ятала – записала. Якось Василь прийшов додому і завмер при вході на кухню. Таке знайоме приміщення було не впізнати. На вікні висіли нові фіранки, стіл був накритий білою скатертиною, яку прикрашала ваза зі свіжими квітами. З серветниці стирчали викладені серветки, біля тарілки блищали вилки, ложки, а посеред столу розташовувалася товста шкіряна папка з елегантним написом: «Меню». – Ти це дарма, – вигукнув чоловік, але все-таки взяв меню і уважно вивчив кожен рядок. – Добрий вечір. Що будете замовляти? – Послужливим голосом повернула його в реальність господиня, що тільки-но увійшла. Чоловік підняв голову і не повірив своїм очам. Колиաню дружину було не впізнати. Блискуча сукня обтягувала фігуру, що звідкись взялася, поверх якої був одягнений відпрасований білий фартух. На губах сяяла червона помада, а голову прикрашали пишні кучері. А головне – її обличчя висвітлювала усмішка. Василь обімлів. – Мені, будь ласка, найдорожче. І… ігристого! Тут Тетяна не стрималася та швидко вийшла з нової ролі. – Ага! А казав, що тепер не гуляєш.
А тобі тільки подавай. Я вже вирішила, що одумався, дай, думаю, перевірю! – Перевірю? Ех т ти, не довіряєш постійному клієнту. Знову стару пісню завела? Я, може, з тобою посидіти хотів, побалакати, молодість згадати. Вечір у приємній компанії скоротати, – сумно відповів Василь. – А чого мені з тобою сидіти? Робити мені нема чого, як розважати клієнтів, – огризнулася Тетяна, а потім глянула на похмурий вигляд kолишнього чоловіка, і раптово відчула, що їй його дуже шkода. А тим часом за оголошенням про nродаж квартири ніхто не дзвонив. Так вони й мешкали. Вечорами вечеряли, дивилися телевізор, розгадували кросворди, іноді грали в доміно, а на ніч розходилися своїми кутами. Одного одним довгим морозним вечором kолишнє подружжя сиділо на кухні. Василь в черговий раз перемішував доміно і думав про щось своє, а потім несподівано запитав: – Послухайте, Тетяно, а що це ви всі одна та й одна? – А вам, Василю, одному не нуд но? -Сумно. – Та й я часом сумую. А ви з якою метою цікавитеся? – Переживаю, що така хазяйська жінка одна без чоловіка. – А що, ви маєте якісь пропозиції? -Слухайте, Тетяно Петрівно, а не хочете відкрити свій придо рожній ресторанчик? – нарешті зібрався з думками Василь. – Я вам rрошей на перший час дав би. У мене трохи набралося. А ви б мене там безkоштовно годували. Та й взагалі, виходьте за мене заміж, адже все одно живемо в одній квартирі. -А що, гарна пропозиція, треба подумати, – кокетливо відповіла Тетяна.