У Ганни є три квартири: дві двійки та однушка. Усі успадковані. Усі три здає. Сама дівчина живе з бабусею у просторому будинку за півгодини їзди від центру міста. На роботу, дуже навіть непогано оплачувану, їздить своєю машиною. — Ніколи одразу не розповідай, що ти наречена з великим приданим. Одні позаздрять, інші зазіхають на гроші. – Завжди вчила бабуся. І Ганна слідувала пораді бабусі… — Щоб ноги цього села в моєму будинку не було! – кричала Галина Петрівна на сина на кухні. Ганна, сидячи у вітальні трикімнатної квартири, все чудово чула. — Інакше сам поїдеш жити з нею в село! — Мамо, перестань. Вона ж нас чує, — промимрив Рома. — Ну, і нехай чує. Сподіваюся, у неї вистачить розуму знайти вихід! Розмова затихла.
Анна почекала пару хвилин, сподівалася, що Рома піде з нею. Але хлопець, лише вранці, що клявся їй у коханні, і обіцяв дістати місяць з неба, не прийшов. Він вважав за краще бути слухняним сином. «Вільному — воля», подумала Ганна, йдучи з їхньої квартири. Звичайно ж, дівчина переживала. Адже вона любила Рому (чи думала, що кохає?). «А якби він знав про моє посаг? Напевно б побіг за мною. Але і зрадив би в інший раз. Все добре, що добре закінчується. Права бабуся. Ох, як права!». Але, як би не втішала себе Ганна, все одно — душа хворіла від образи…
Минуло три роки. За цей час Ганна зустріла Стаса, покохала його, вийшла заміж. І ось настав день, коли вона з сином виписувалися з полоrового будинку. Її зустрічав Стас зі своїми батьками. Передавши сина татку, Ганна помітила, що там стоять Рома з мамою. — Якщо ти забереш хлопчика з полоrового будинку, я вас виставлю надвір! Не буде син цієї тварюки жити в моєму домі! — реnетувала Галина Петрівна. — Мамо, але чим мій син винен? Адже «цю тварюку» ти мені за дружину вибирала! «Хороша дівчинка! З гарної родини!». Пам’ятаєш, скільки ти її нахвалювала? А значить, і ти відповідальна за те, що вона відмовилася від дитини! Мій син тут при чому?.. «Пора сказати Стасові про мої квартири», — думала Ганна дорогою додому.