Як же вона мене бісить! І це бабуся? Ось моя бабуся з ранку до ночі займалася нами. Батьки працювали, а вона сиділа з нами. І коли маленькими були, і після. Вічно зустрічала нас зі школи смачними пиріжками або ще чимось. Бабуся і вислухає, і втішить, і пораду слушна дасть. Про теплі шкарпетки та рукавиці я вже не говорю. А ось моїм дітям із бабусею не пощастило. Свекруха приходить їх відвідати, коли вже зовсім нічим зайнятися. Прийде, посидить, як гостя, розповість про свою останню подорож. І не просто розповідає, фотки показує, де вона красується на тлі тієї чи іншої визначної пам’ятки, із робочою усмішкою на обличчі. Я її цю посмішку бачити не можу. Як вона може думати лише про себе?
Їздить по всьому світі, а її онуки ще на морі не були. Адже молодшому це просто необхідно, він у нас часто на ангіну хворіє. Проте бабусю це не хвилює. Я їй якось натякнула, що вона неправильно поводиться, а вона мені: — Діточко, я своїх дітей виростила сама, ні від кого допомоги не чекала, а тепер, з почуттям сповненого обов’язку, можу і про себе подумати. Діти ще встигнуть поїздити, подивитися на світ. А мені вже не довго залишилося. — Та ви всіх нас переживете, Аеліто Петрівно.
— Не дай боже, звичайно. Але навіть якщо так. Це моє життя. Я живу його, як вважаю за потрібне. Зрештою, не дарма ж у жінок у моєму віці не може бути дітей. Природа мудра. Якщо не дає наро джувати, то натякає на те, що діти це вже не наша проблема. — А-а, то це природа натякає на те, що вам потрібно витрачатися виключно на себе, жити виключно для себе. — Саме так, і ваш сарказм, дитинко, абсолютно не доречний. І знову її роблена усмішка. Вбила б. Цікаво , їй не спадає на думку, що в природі ніхто не доглядає старих і немічних? Вона ж не може бути впевнена, що зможе дбати про себе сама за кілька років.