— Я дочку з самого початку почала виховувати та налаштовувати так, що, виходячи заміж, жінка має переїхати до чоловіка. Її квартира – це її страховка про всяк випадок, – каже п’ятдесятирічна Валентина Петрівна, – Жінка не повинна вкласти свою квартиру у спільне майно з чоловіком. А чоловік, якщо вже вирішив завести сім’ю, повинен уміти утримувати її. Доньці Валентини Петрівни двадцять сім років. Мати довго накопичувала грошей та подарувала доньці на двадцятиліття ключі від квартири. Звичайно, вона оформила квартиру на своє ім’я, щоб надалі, коли донька вже вийде заміж, не виникли проблеми такого роду. Але й передала доньці цю ідеологію. Протягом року мати та дочка облаштували квартиру, зробили там ремонт, все до смаку доньки, як вона мріяла.
Вона переїхала туди і почала жити окремо. Їй було за двадцять п’ять, коли вона зустріла Андрія. Андрій добрий хлопець. Має роботу, теж живе окремо від батьків, але квартиру винаймає. Через кілька місяців їх спілкування стало зрозумілим, що у молодих серйозні стосунки. Вони стали думати про весілля та планувати його. Незабаром підуть і напишуть заяву до РАГСу. Вони вирішили до весілля жити окремо, адже Лера проти громадянського шлюбу. Андрій прийняв її позицію. Нині кожен живе у своїй квартирі. -Я наперед сказала доньці, попередила, що чоловік не переїде до неї, а вона до нього. А якщо хочуть, хай здають квартиру. Але це вже вони мають вирішувати. Лера далеко не була в захваті від ідеї жити у орендованій квартирі маючи свою власну. Вона вже звикла до свого гнізда, облаштувала кожен куточок сама, тому й не хоче переїхати. Вона таки живе там уже 6 років.
Квартира, де живе Андрій, не сподобалася Лері. Там все не так, не своє. І як би Андрій намагався для неї, оновив багато чого, щоб коханій сподобалося, але для Лери орендована квартира завжди залишається орендованою. Там немає життя, відчуття затишку свого будинку. — Валентино, — каже їй сестра, — а ти не думаєш, що перебільшуєш із цим питанням квартири? Це нормальна практика жити у орендованій квартирі, коли тобі ніде жити. Але маючи свій куточок хитатися чужими квартирами, взагалі не нормально. — А хто вирішує норму та не норму? Нехай назбирають і придбають свою квартиру, — стоїть на своєму Валентина Петрівна. — Так, звичайно, накопичать до п’ятдесятиліття, — додала сестра.