У дитинстві всіх, мабуть, лякали Бабайкою. Мої батьки в цьому питанні пішли і далі і вирішили практично довести мені її існування. Я взагалі в ці казки не вірив, завжди казав, що це брехня. Мені хлопчик із двору це розповів, і я зрозумів, що у його словах дзвенить струна істини. З того часу страшилкам не вірив. Це моїх батьків зовсім не влаштовувало. Загрози покликати Бабайку були найпростішим методом загнати неслухняне та вперте чадо в ліжко. Вони вирішили повернути мою згаслу віру в цей атрибут дитячих коաмарів.
Загалом, коли знову стався kонфлікт на цю тему, а був він приклад таким: -Саша, йди спати! -Не буду. -Саша, я Бабайку покличу. -Бабайки немає. Мама порушила звичний ритуал, і замість чергового заперечення каже: -Ти впевнений? Я довести тобі можу! Я кивнув головою, підтверджуючи свою впевненість. -Можеш сам перевірити. Іди лягай, заплющи очі, порахуй до десяти і спусти ногу вниз з ліжка. Я пирхнув. Взагалі після її слів стало якось страաнувато, але я про себе вирішив, що не боягуз.
Я пішов, ліг у ліжко і зробив усе, як сказали. Коли опустив ногу, чиясь чорна рука спіймала ногу. Я закричав на весь голос і злякався. Тоді я не знав, що це батько трохи перевдягся. Це стало основним коաмаром мого дитинства. Не знаю, наскільки гуманно і виправдано було з боку моїх батьків наражати мене на такий стрес, але я думаю, що вони за свій вчинок розплатилися сповна. Наступні три роки я страждав від нетримання сечі вночі, і їм доводилося постійно мити мій одяг і простирадла.