Мені було сім, але я виразно пам’ятаю той день, коли я вперше її побачив. Ми тоді тільки перебралися до нового району. Вона виділялася серед зграйки інших дітлахів своїм вогненно-рудим волоссям. Усередині я відчув щось на кшталт захоплення, чомусь одразу згадалася ідіотська дражнилка: «рижа бестижа». І я одразу до неї причепився. Можливо мені просто хотілося привернути її увагу, але я не вмів це робити нормальними методами. Катя ображалася, але це мене не зупиняло. Власне, як і зауваження дорослих.
Мені соромно зараз за вчинки. Так сталося, що ми з Катею в одному класі опинилися, тож я і там їй не давав спокійно жити. Якось мене вчителька посварила дуже, обіцяла залишити в тому самому класі, якщо я не припиню. Це мене злякало, і я вгамувався. Вже в підлітковому віці зрозумів, що страшенно закоханий у Катю. У мене в очах рябило від її яскравої краси, серце намагалося вистрибнути з грудей, щоразу, коли вона ненароком торкалася мене. Я тоді шукав будь-яку нагоду, щоб поговорити з нею.
Якось узяв і як останній дурень випалив: -Кать, а можна я знову буду до тебе чіплятися? Ми тоді у дев’ятому класі навчалися. Катя розсміялася, а потім із лукавою усмішкою відповіла: -Можна, напевно. Кажуть, що не буває кохання на все життя, але наш випадок доводе протилежне. Вона єдина жінка в моєму житті, найкраща та найулюбленіша. Ми у шлюбі вже десять років. У мене ніколи навіть думок не було дивитися у інші боки. Не можу уявити своє життя без неї. Вона мені подарувала двох руденьких малюків, я за це їй шалено вдячний.