Ми з Оленкою потоваришували ще в другому класі, пронесли дружбу до наших нинішніх двадцяти вісьми років. Моя подруга серйозна та відповідальна людина. Три роки тому я вийшла заміж. А місяць тому наро дила сина. Ми навмисно не цікавилися статтю дитини. Хто наро диться, того й любитимемо. Тому хоч і замислювалися з цього приводу, але ім’я дитині не підібрали. А коли народився чотирикілограмовий богатир, то ім’я спливло саме собою – Ілля. Пологи, незважаючи на габарити хлопчика, пройшли легко.
І я відразу ж, із палати розіслала СМС родичам та друзям: «У мене народився Ілля! 4 кг! Ми обидва здорові!». Посипалися у відповідь СМС-ки та дзвінки з привітаннями. Лише Лєнка ніяк не відреагувала. Я подумала, що вона просто пропустила повідомлення. З нею таке часом траплялося. Наступного дня я зателефонувала їй. Ленка холодно розмовляла зі мною, потім, пославшись на справи, скинула дзвінок. Коли мене з Ілюшею привезли додому, а бабусі почали клопотати над онуком, я відпросилася, і кинулась до подруги. Мене дуже стурбував її стан. Ленка дивилася на мене холодно, навіть із зневагою.
— Та що трапилося?! З чого ти на мене з’їлася? — Ти не мала називати сина Іллею. Це ім’я я вибрала для свого сина! — Процідила Ленка крізь зуби. — Ти ваrітна? – Ні. — Тобто ти навіть не вагітна, навіть не знаєш, коли заваrітнієш, хто в тебе буде хлопчик чи дівчинка, а вже захопила ім’я у свою власність? Ти взагалі нормальна? Ти чому мені нічого не сказала, не попередила? — Тому щось не попереджала, щоб ти це ім’я навіть не розглядала, видавила з себе подруга. — А я мала на кавовій гущі гадати, що в тебе там у мізках коїться! А тепер я ще й винна?! … Загалом, посва рилися ми з нею. Стільки років дружили, ніколи не сва рилися, а тут, через якусь нісенітницю…