З моменту як її мами не стало пройшло вже 6 років, але Ніна все не могла забути їх останню сварку з мамою. Вона лежала в ліжку бліда і без сил. Синці під очима мами були вже такі звичні, що не залучали до себе особливої уваги. Від хіміотерапії у неї випала велика частина волосся, інші були зібрані в нехтуванні хвостик. Двері палати мами були прочинені, так що Ніна, ще зайшовши в палату, зловила на собі судиш погляд мами. — Ось така мені потрібна дочка, Ніна. — вказуючи поглядом на племінницю, сказала мати Ніни. — Що я знову накоїла? Що зі мною не так, мама? — Ніна намагалася стримати свої сльози, але відчувала, як кому встав на горлі. — Вєрка про мене піклується. Сидить весь день зі мною, няньчиться. А ти, Ніна … — Мамочко … у мене ж робота, дітей потрібно в сад возити, забирати звідти, у мене ж стільки справ накопичилося. Я фізично не встигаю. І що мені залишається робити? Вона заходила в палату, але вона вже знала, які слова зараз влетять їй в обличчя. — Віра мені так допомагає. Ось, медсестру знайшла. — О, молодець. — Ніна з усіх сил намагалася видавити з себе м’який тон. — А як же! Якби не було її поруч зі мною я б уже не знала, що мені робити. Ніна мовчки переклала нарізані фрукти з тумбочки на стіл, намагаючись створити ілюзію допомоги.
В думках вона вже шукала причину, якнайшвидше вибратися звідси. — Як ти зараз почуваєшся? — Вєрка намазала мені ноги маззю, вони зараз менше болять. — Добре … — відповіла Ніна, намагаючись хоч якось підтримати розмову з матір’ю. Далі мати довго розповідала Ніні, як у неї боліла нога, і як Віра допомогла їй в той момент. Всі троє були свідомі, ніж закінчиться біль в нозі, але Віра обнадіювала народними засобами. Після кожної хіміотерапії надії залишалося все менше. Ніна тихо дивилася на свою матір. Ще недавно всі знали її як здорову, красиву, доглянуту і мудру жінку. Мама завжди була суворим людино. Вона була дуже чесною і прямий. Для неї існувало тільки дві думки: її і помилкове. Ніхто навіть не намагався доводити їй, що вона не права. Ніхто, крім Ніни. Вона завжди відстоювала свою думку. За це сварок у двох жінок було хоч відбавляй. За свої помилки і невірні рішення їй перепадало при кожній розмові. Зараз же перед нею лежить якась інша жінка: слабка, зів’яла. — Ось Вєрка — моя кровинка. Ось таку б я хотіла дочку, — підсумувала мати. — Ось і сиди зі своєю Вєркою, мені така мати не потрібна! — закричала Ніна і вибігла з палати. І ось уже шостий рік, як немає її мами. Вона стояла у надгробки і плакала. — Мама, ти права, ти сто разів права! Я самозакохана, нікчемна дочка. Допомоги від мене ніякої! Але я твоя дочка. Я все у тебе перейняла. У мені тече твоя кров. Ти вперта, але найрідніша у мене! Мамочка, пробачиш ти мене?