Микола розлучився з дружиною рік тому. Ольга з чотирирічною дитиною пішла жити до матері. Не відразу, але Ольга знайшла підходящу роботу. Зарплата невелика, але зате і лікарняні можна брати без напрягу. Та й від будинку близько. Місяць тому Микола, на прохання Ольги, забрав сина з дитсадка. У тієї були якісь справи. Привів до своєї матері. Бабуся, побачивши одяг онука, розплакалася. Кофточка явно мала, рукава коротк, черевики потоптані, майка прана-перепрана. Весь одяг з чужого плеча. Микола ледве дотерпів до того моменту, поки Ольга прийшла за дитиною.
— Оля, що відбувається?! — вз’ярився він на неї, — я плачу двадцять тисяч по аліментыв. Цих грошей не вистачає, щоб купити хлопчикові нормальний одяг?! — Твої аліменти накопичуються на рахунку. Хочу купити квартиру. — Я тобі, чи що гроші даю?! Я їх синові даю! А ти їх у нього відбираєш. — А квартира мені одній потрібна? Йому не потрібна?! Це сьогодні він може спати зі мною! А через кілька років йому знадобиться окрема кімната. Ти ж нас зі своєї квартири вигнав! — Не вас, а тебе. І не вигнав, а ти сама пішла. Ну пішла і пішла. Але я ж просив залишити сина зі мною. Сама не погодилася. Тепер ти могла б і краще роботу знайти, і на квартиру без пр облем збирати. — Він мій син…!
Посв арилися, ро зійшлися. Тепер Микола думає, як вкоротити апетити дружини. Порадився з юристами. Ті йому підказали, що можна в судовому порядку домогтися того, щоб половина суми виплачуваних їм алім ентів відкладалася на накопичувальний рахунок сина, доступ до якого хлопчик отримає після повноліття. Микола має намір так і вчинити. Хто з них правий, а хто не правий? По-моєму, Микола неправий. Якщо його так турбує одяг сина, то він може сам купувати дитині речі. А Ольга нехай продовжує збирати.