Сумно спостерігати, як твоєму другові поrано, ось тільки ще гірше, коли ти не можеш йому допомогти. Я це знаю, як ніхто інший. А вся справа в моїй давній подрузі, Лілі, з якою я вже давно не говорила. На даний момент мені вже 83 роки, і ця історія сталася багато років тому, але я її пам’ятаю дуже добре. Я і Ліля були близькими подругами, дружили навіть до народження, адже наші мами теж дружили близько. Ми були дітьми вій ни, так що наше дитинство складно назвати звичайним, легким і веселим, але все ж, коли ти дитина і поняття не маєш, що відбувається в світі, то і живеться легше…
Я часто ходила в гості до Лілі, як і вона до мене. Ми разом грали ляльками, разом вчилися, писати, читати і готувати в тому числі. Школи були закриті, про що говорити, якщо люди стояли в чергах днями, і то, в черзі за хлібом. Ось тільки Лілі не пощастило, адже у неї безпечно не було навіть вдома. Її батько був nсихічно хво рим, тому на фр онт не пішов, а матері не ста ло. Життя в такій сім’ї, м’яко кажучи, не найлегша, природно. Про що говорити, якщо сама Ліля говорила про те, що її батько піднімає руку на неї, іноді навіть без причини.
З роками, я бачила її з посмішкою все рідше і рідше, ось тільки одного разу сталося дещо дивне, після чого я більше ніколи не побачила Лілю. О 2 годині ночі вона прийшла до мене додому, встала біля порога і сказала: — Я тікаю, Настя. Прийшла з тобою попрощатися. — Ти про що, куди ти тікаєш? — Так, куди очі дивляться. Після цих слів ми обнялися, Ліля сказала, що ми ще побачимося, і пішла у напрямку лісу. Знаєте, хоч і минуло стільки років, я все ще сподіваюся, що ми зустрінемося, і вона буде жива і здорова.