Вісімнадцять років. Ваrітність, пологи та маленький чоловічок, якому я подарувала життя. Він лежить за метр від мене і мирно спить . А я, відвернувшись від нього, намагаюся не думати про минулий день, про те, як важко було в полоrовому залі, як сказала ліkарю, що не забиратиму дитину, як до мене кілька годин ходили делегації з медпрацівників і вмовляли не відмовлятися від такого чудового хлопчика. . Я лежала у звичайній палаті, розрахованій на трьох, але, чомусь, за збігом обставин, крім мене та мого сина, більше нікого в ній не було. Це ще більше спонукало до роздумів та спогадів. У пам’яті спливали зустрічі з татом новонародженого, який спочатку присягався у вічному коханні, а потім, дізнавшись про ваrітність, зблід, ніби сам перебував у моєму становищі і, щось промимливий, зник.
Більше я його не бачила, а до полоrового будинку передачу мені принесла моя вихователька з дитячого будинку, порадивши відразу вирішити питання з відмовою від сина і почати влаштовувати своє життя. А моє життя – воно було зовсім поруч, варто було протягнути руку, і можна доторкнутися до цього маленького грудочка, який зовсім не усвідомлює, які події відбуваються навколо нього. Синок прокинувся, почав пхикати. Я змогла витерпіти близько п’яти хвилин, вселяючи собі, що це не моя дитина, я написала відмову, і вранці відбудуться остаточні формальності з оформлення його до будинку малюка.
Ще я розраховувала, що зараз до палати зайде акушерка чи медсестра, нагодують дитину і зроблять усе для неї необхідне. Зморщений лобик і беззубий ротик, що безпорадно відкривається, навіть сторонній людині підказали б, що малюк хоче їсти. Майже неусвідомлено, я взяла сина і приклала до грудей. Він, прикривши очі, блаженно зацмокав і заспокоївся, а я, відчуваючи дитяче тепло, заnлакала, і, побачивши чергову медсестру, що з’явилася поруч, запитала: — А можна забрати відмову? Медсестра обняла мене, і відповіла: — Ну, звичайно, можна, матусю! Ти – молодець !