.Марина — заміжня жінка з трьома дітьми. Вони з родиною живуть в селі, а жінка працює в місцевому музеї екскурсоводом. Це і музеєм назвати складно. Просто кімната, де є кілька експонатів, знайдених у селі. Незважаючи на це, Марина обожнює свою роботу. Вона кожен раз з ентузіазмом розповідає про історію села та експонатів. Гості в основному були родичі місцевих. Зарплата у Марини була маленька, ні на що не вистачало. Чоловік Марини колишній поліцейський. Він рік тому вийшов на пенсію і влаштувався працювати охоронцем на пошті. Зарплата у нього середня і пенсію він отримує, але в сімейний бю джет ці rроші не входять. Він просто не може пробачити Марину за одну її інтрижку. Пару років тому вони сильно посва рилися і вирішили розлучатися. За Мариною незабаром став доглядати один чоловік. Тоді Марина з чоловіком вже жили окремо. Але жінка дізналася, що вагітна і повернулася до чоловіка.
Так і стали вони жити, без відносин. Марина ніколи не шкодувала, що повернулася, адже вони хоча б були парою. В цей день музей закривався до обіду, повинні були опрацювати предмети. Марина повинна була поверкуватися додому раніше. Вона завжди йшла додому до обіду, купувала дітям що-небудь смачненьке. Собі Марина нічого не брала, адже rрошей завжди не вистачало. Марина не хотіла так рано йти додому, вирішила зайти в магазин до подруги її матері. Марина любила спілкуватися з Галиною Іванівною, адже це нагадувало їй про маму. — Мариночка, ти рано, — сказала жінка, дивуючись, що вона не зайшла ввечері, а вдень. — Да, здрастуйте. Я рано закінчила роботу. Захотілося зайти до вас.
— Правильно зробила. Посидь, зараз наллю чаю. Пригощайся цукерками, печивом, — Галина Іванівна посунула ближче вазочку. — Дякую. А хліб у вас є? – запитала Марина. — Звичайно, є, — Марина щодня купувала дві, а то і три хлібини, тому це питання здивувало жінку. — Можна мені хоча б корочку? — Ну що ти, візьми цілу, — Марина стала жадібно відкушувати хліб, — у тебе все в порядку?,- запитала Галина Іванівна. — Усе в порядку. Просто скучила за цим смаком. — Як? Ти ж щодня купуєш пару буханок. — Так. Купую дітям. Коли ввечері приходжу, хліба вже не буває. — Але як же чоловік. Чому не відкладає шматочок в бік для тебе? — Гоговорить, не може. Сам зізнався. — Слухай, доню. Ти його кидай. Адже і так живете за твій рахунок. Дітей ти прокормиш. — Ладно, мені пора, — сказала Марина і пішла додому. — Ти сьогодні рано, — сказав чоловік, — але діти все одно вже все з’їли. Тобі нічого не залишилося.