Минув лише місяць після того, як у нас сталася трагедія – не стало нашого батька. Йому було 68 років, останні дванадцять років він тяжко хворів, а останні три роки вже не міг вставати з ліжка. Мама дбала про нього, навіть з роботи звільнилася. Їй доводилося дуже важко. Ми з братом допомагали як могли, але в нас свої сім’ї, діти, турботи. На початку 2022 року Артур і зовсім виїхав до Бельгії.
Ми розуміли, що хвороба тата невиліковна, і це лише питання часу, але втрата все одно виявилася дуже важкою. І уявіть мій шок, коли всього через 40 днів я побачила маму в парку. Вона була в яскравому одязі, в короткій спідниці, сяяла і весело розмовляла з незнайомим чоловіком.
— Мамо, куди це ти так вирядилася? – Запитала я.
— Ми з Василем ідемо до кіно! — радісно відповіла вона.
— Хто це такий? – Здивувалася я.
— Мій друг. Потім усе поясню.
Однак пояснювати вже не потрібно. В голові в мене не вкладалося, як вона могла так швидко почати нове життя. За кілька днів мама прийшла до мене додому, я не хотіла розмовляти, але вона сама почала:
— Чому ти на мене сердишся? Ти ж знаєш, яким було моє останнє десятиліття!
— А хто в цьому винен? Ти що, думаєш, тато хотів захворіти?
— Ти навіть не знаєш, що до хвороби ми збиралися розлучатися. Твій батько мав коханку, а я тоді познайомилася з Василем. Але коли тато захворів, його Алла одразу втекла, він їй став не потрібен. А я не могла його покинути. Василь чекав на мене всі ці роки.
— Він чекав на батькову смерть?
— Він чекав на мене! Він благав мене піти, але розумів ситуацію і ніколи не влаштовував сцен. Я навіть мріяти не могла про таку людину.
— Якщо він стільки років чекав, навіщо тоді поспішати зараз?
— Тому що я вже не молода і не хочу втрачати жодного дня!
Я не могла прийняти мамину поведінку. Ми посварилися, і я сказала їй, що ніколи не прийму Василя і не хочу його бачити. Вона ж у відповідь заявила, що якщо я не хочу бачити його, то її теж. Скажіть, хіба це нормально? Як можна так поводитися в такій ситуації?