Багато років я терпіла життя з Іллею, який не цінував нічого з того, що я робила. Він думав, що дав мені «все», але насправді спільне життя з ним було далеким від ідеалу.
Коли ми одружилися, мені здавалося, що я виграла у лотерею. Я вийшла з багатодітної родини та переїхала до його трикімнатної квартири. Зовні все виглядало чудово: у мене хороший чоловік, дитина, яка народилася через два роки після весілля. Я виховувала сина і навіть у декреті продовжувала працювати, а потім одразу вийшла на роботу, щоб не сидіти в Іллі на шиї.
Зі свекрухою стосунки були непогані, але вона часто хворіла. Я дбала про неї, взяла на себе всі домашні справи, намагаючись не навантажувати її роботою.
З роками Ілля все частіше говорив:
— Ти маєш бути вдячна, що я витягнув тебе з твоєї бідності. Якщо захочу, знайду собі краще за тебе. На твоє місце черга стоїть.
Ці слова дуже поранили, але він знав, що мені нема куди йти, і користувався цим.
Час минав, а я продовжувала терпіти. Ілля ставав все нахабнішим. Але коли син поїхав до Києва і свекруха померла, я зрозуміла, що мені більше нема за що чіплятися.
— Я їду за кордон, — сказала я.
— Якщо поїдеш, то ми розлучаємося, — сказав він.
— Роби, як знаєш.
Я поїхала. Поки я працювала, Ілля оформив розлучення. Тепер він знову став завидним холостяком з великою квартирою.
Моєю першою метою було допомогти синові з житлом, але Вадим уже сам добре заробляв та відмовився від допомоги. Він сам купив квартиру. Тоді я вирішила збирати для себе і через кілька років змогла купити будинок, а потім зробила ремонт.
Коли Ілля дізнався про це, приїхав і заявив:
— Ми стільки років прожили разом, я тебе врятував з бідності, ти маєш повернутися до мене і доглядати мене.
— Я тобі нічого не винна. Ти вважаєш себе благодійником, але життя з тобою було далеким від казки. Ми вже давно чужі люди.
Ілля не міг повірити, що я чогось добилася без нього. Він був упевнений, що я зникну без його підтримки.
Ілля досі один. Ніхто до нього не прийшов — ні та, хто нібито кращий за мене, ні навіть схожа на мене.
А у мене все склалося чудово. Я нарешті насолоджуюся життям, а не терплю його. У мене є коханий чоловік – Роберто, італієць. Мені 54, йому 55.
Запам’ятайте, чоловіки: шлюб триває доти, доки жінка терпить. Коли її терпіння вичерпується, вона обов’язково знайде вихід і піде. І тоді ви зрозумієте, що втратили.