Під час навчання в університеті я переїжджала в інше місто. Вдома мене не було 4 роки, але я навіть уявити не могла, що за цей час все на стільки може змінитися, особливо це стосується моїх батьків. Поки я жила з ними, то все було просто прекрасно, у нас були теплі і близькі стосунки. Ми щовечора сідали за стіл і починали розповідати один одному, що у кого цікавого сталося в житті. Ми сміялися, допомагали один одному порадами, підтримували. Коли я поїхала вчитися, то природно стала менше спілкуватися з батьками, адже навчання забирало весь мій вільний час. Але по можливості я дзвонила додому,
правда наші діалоги з мамою були короткими. А зараз я закінчила навчання, повернулася додому і думала, що мене батьки зустрінуть також, як було у моїх подруг. Адже у подруг батьки дуже пишалися ними, стали вітати, влаштовували на честь закінчення навчання справжнє свято. А у мене все, навпаки. Я прийшла додому, і батьки були просто без емоційні. Я подумала, що може вони сильно втомилися на роботі, а завтра всі виспляться і будуть веселощі. Але на наступний день вони .. були такими ж похмурими.
Я намагалася їх повернути до нашого старого життя, запропонувала всією сім’єю піти в парк: — Ти вже доросла, ось і розмірковуй за своїми роками… в який парк, тобі ж не 5 років. Ці слова мами вдарили мене в серце. Мені стало так прикро, адже я так скучила за ним, а батьки просто не звертають на мене уваги. Через таке спілкування в сім’ї я не можу на чомусь зосередитися. У мене все валиться з рук, робота не йде. Так ще батьки кажуть: «ти доросла, йди і працюй».