Ніна з чоловіком і двома дітьми живуть у столиці. Знімають двокімнатну квартиру. Її свекруха живе в іншому місті, добу їзди на поїзді. Окрім сина, у неї ще є донька. Але та живе поруч, так що «місцевих» онуків бабуся бачить часто. І раз на рік вона їде відвідувати «столичних» онуків. Причому їде неабияк, а навантажена закрутками власного виробництва: солоні огірочки, ягідні варення, лечо і так далі. — Свекруха вже зателефонувала і попередила, що вже купила квиток. Приїде в середині жовтня. І знову привезе гору їжі. І буде лізти скрізь і свої порядки встановлювати, — бідкається Ніна подрузі.
— І як довго вона буде у вас гостювати? — запитала подруга. — В тому то і справа, що це «державна таємниця»! Ось це й дратує! — розповідає Ніна. — Вона ж зворотний квиток не купує. А якщо запитаєш, коли збирається додому, то тут же приймає ображений вигляд: «Я вам вже набридла? Мені вже їхати?». І відразу плакати. Чоловік, коли вона зателефонувала і попередила про очікуваний її приїзд, відразу сказав: «Не треба нічого привозити! Мама, я дуже прошу, не привози нічого!». Та тільки це глас волаючого в пустелі. Знову навезе стільки, що знову доведеться носильника наймати. А вдома буде змушувати всіх є свої «делікатеси. Але це ще не біда. Біда в тому, що вона полізе в шафи, переставить посуд і білизну.
Після неї нічого не знайти. Але самий жах у тому, що вона бавить онуків. Після минулого її приїзду мій старшенький ніби з п’ятирічного знову перетворився в дворічного. Без бабусі взуття одягає сам, а при бабусі витягне ногу і чекає, коли вона йому черевики одягне. Без бабусі їсть сам, а бабуся його годує з ложки. Всі його бажання виконує за першою вимогою. Нам після неї довго доводиться приходити в норму. І найгірше те, що ніколи не знаєш, коли ж вона поїде