Дружина нашого сина заборонила нам допомогати з вихованням дитини. — Не хочу все життя тягати його до nсихологів, — говорила вона. Це вона ще говорила, коли була ваrітна. На прикладі нашого спілкування з онуком від старшого сина, вона вирішила, що ми все не так робимо. Ми дозволяли дитині багато, але, коли він балувався, ми карали, мультики дивитися теж дозволяли. Що тут було такого, ми так і не зрозуміли. Начебто наших двох синів теж ми виховували, але вони стали хорошими, адекватними людьми. Коли вона наро дила, почала контролювати наше спілкування з дитиною. — Не так тримаєте, не так берете на руки… Було таке враження, що ми іспити здаємо. В результаті нам з чоловіком набридло, і ми перестали ходити до онука.
Але від претензій невістки не позбулися. Коли вони з сином і з онуком приходили до нас, невістка заявляла, мовляв наш килим запорошений, через рослини на підвіконні у дитини буде алергія, котів вона і бачити не хотіла. Я б зрозуміла все це, якби у дитини була алергія, але справа була в тому, що невістка хотіла ідеально санітарних умов для своєї дитини. Хоча всі навколишні і навіть лікарі говорили їй, що цим можна тільки шкодити малому. Точно так само вона ставилася до своїх батьків. Вони теж бачили онука дуже рідко і їх кроки теж контролювалися матір’ю дитини.
Справа дійшла до того, що ми спілкувалися з дитиною лише в дні його народження, тобто раз на рік. Все змінилося, коли народилася їхня друга дитина. Старшому онукові тоді було вже чотири, але він не ходив в садок, адже там теж все роблять не так. Спочатку невістка заявила, що впорається з двома дітьми одна, але через пару місяців нам подзвонив син. — Можете забрати старшого на вихідні до себе? Ми спочатку не повірили своїм вухам, а потім син став пояснювати, мовляв вони поміняли свої погляди на виховання і думають, що дитині необхідна соціалізація… Ми з чоловіком зрозуміли, що вони просто втомилися і погодилися.
Вони привезли дитину і цілий список з 54 пунктів, що не можна робити. У нас нічого не вийшло. Спочатку дитина сховалася за мамою, не спускався з її рук, а потім, коли вони все ж залишили дитину і пішли, хлопчик влаштував таку істериkу, що ми відвезли його назад, інакше він би не заспокоївся. Це нормально, адже дитина нас не знає, і ми його не знаємо. Він звик до мами, і нікому більше не довіряє. Син сказав, що спробуємо знову на наступних вихідних, але ми відмовилися. Поїзд пішов. Ще тоді треба було підпускати нас до дитини, щоб він знав своїх бабусь і дідусів, а зараз занадто пізно.