Коли я народилася, то практично відразу мати віддала мене на виховання до бабусі з дідусем. Я їх навіть називала мамою і татом. Справжня мати лише зрідка приходила до нас в гості, але її я сприймала як тітку. Так я росла, поки мені не виповнилося 12 років. Тоді мати вийшла заміж за Вадима, і довелося переїхати до неї в новий будинок. Я подумала, що мати хоче відновити наші відносини, але ні. Їй просто потрібна була безкоштовна помічниця. Мати наро дила від Вадима синочка, вони його просто оточили турботою і любов’ю, я поступово стала відсуватися на задній план.
Вадима дра тувало те, що я не називаю його батьком. А з якого дива? Він ні біолоrічний батько, ні моральний. Батьком я вважала тільки свого діда. Я стала виконувати всю домашню роботу по дому. Я повинна була мити підлогу і посуд. У 13 років під мою відповідальність перейшли вечері на всю сім’ю, хоча я просто терпіти не можу готувати, але доводилося. Більш того я ще повинна була заколисувати свого молодшого зведеного брата, і батькам було nлювати, що на ранок мені потрібно в школу.
Коли у мене був випускний, то я була єдиною дівчинкою, у якої не було ошатного сукні, так ще й в ресторан з хлопцями я не поїхала відзначати, тому що вітчим вирішив, що це марна трата грошей. — Я і так на твою їжу nлачу, так ти ще на зайві витрати надумала мене обду рити? — говорив вітчим. Після школи я просто втекла з дому. Я не могла повернутися до бабусі з дідусем, їх вже не було в жи вих. Я переїхала в сусіднє місто, вступила до коледжу, при ньому дали общагу, паралельно підробляла в кафе. Багато пережила. Але хоч я і не бачила своїх батьків з того моменту, до сих пір спілкуватися з ними не з’явилося ніякого бажання.