Лариса любила здійснювати суботні прогулянки вулицями рано-вранці. Їй подобалося проводити час на самоті, щоб почути звук білого коня, яким їхав її принц. Вийшовши з двору, Лариса мало не наступила на товсте портмоне. Вона підняла гаманець і зазирнула всередину: там була величезна сума грошей. Вона відразу ж почала формулювати у думках ідеї, як вона використовуватиме свій виграш. Усвідомлення того, що людина, яка володіє цими грошима, дійсно працювала на них і, швидше за все, збиралася використовувати їх для покуnки чогось необхідного, раптово випливло.
Гроші треба було повернути, бо вони належали комусь іншому. Лариса вирішила розпочати пошуки власника. Якщо власника грошей знайти не вдасться, вона вирушить за кордон. Щоб знайти хоч якусь підказку, вона перебрала вміст. Все, що їй вдалося виявити, – це клаптик паперу з номером телефону. Знаючи, що це не може бути номер людини, яку вона шукала, вона все ж таки зателефонувала. Відповів чоловік. Виявилось, що власник був його давнім другом. Єдиною інформацією було те, що людину звуть Олексій, а прізвище – Семенович. У телефонній книзі інтернету опинилися шість чоловіків з таким ім’ям та прізвищем.
Скільки грошей вони втра тили – дурне питання, яке поставили двоє. Четвертий зізнався, що не був знайомий із Ларисою. П’ятий Семенович перебував у відрядженні та залишився без повідомлення. Почекаю ще два дні, – розсудила вона. Зрештою, останній Семенович передзвонив. І зовнішня сторона зникнення, і її вміст були точно описані. Зі щирою подякою Олексій спробував сховати гаманець у кишеню, але Лариса попросила перерахувати. Наступного вечора Олексій та Лариса дивилися футбольний матч.
Олексій зненацька сказав Ларисі, що вона дуже ніжна дівчина. Потім він поїхав на вокзал за племінником і мав його відвезти до села до батьків. Лариса залишалася вдома протягом усіх двох вихідних, чекаючи на дзвінок від Олексія. Лариса запитувала себе: “Навіщо я йому потрібна? І чому він пови нен любити мене так само, як я його? Він сказав, що подзвонить, але одружуватися на мені не збирався”. Увечері пролунав довгоочікуваний дзвінок.
– Лариско, вибач, але я не зміг підключитися. У таких місцях нечасто буває доступ до інтернету, та й зв’язку не було. Зате тут цвіте дивовижний бузок, я здивую тебе таким букетом. У Лариси сльози перестали литися. Сусідів зверху не хвилю вало, радіє вона чи nлаче. Вони включили свій гучний дриль. – Я скажу все, що в мене на думці! Десять хвилин після дванадцятої! Вона піднялася на два сходові прольоти. Різко зателефонувала у двері. Двері розсунулися. Ларису огорнула хмара п’янкого аромату бузку. – Ларисо! Ти ! – скрикнув Олексій, мало не випустивши дриль із рук.