Ольга Миколаївна не могла зважитися на такий рішучий крок, їй була потрібна порада та підтримка дітей. Вона дуже переживала. Діти в неї вже дорослі, мають своїх дітей, сім’ї та все одно переживала, що можуть цей вчинок засудити та не підтримати. Дочка Леся проживає в місті, яке знаходиться далеко, має сина та чоловіка. Останнім часом чоловік часто почав заглядати до чарки; коли був на роботі, то ще більш-менш було добре, а як звільнили, то почав пиячити. Коротко кажучи, життя її дочки склалося не зовсім добре. Час від часу Леся говорила про те, щоб мама продала будинок і переїхала жити до них. Мама і слухати не хотіла, бо добре знала, що там на неї чекають сварки, непорозуміння, до того ж у місті постійно галасливо. А тут у неї затишно, спокійно. Будинок розташований у центрі, є магазин, зупинка, все зручно. Буває, що запакує пакети та поїде в гості до сина чи доньки. Побуде там максимум добу, бо боїться за своє господарство та й назад додому. Оля має свій город, щоправда, невеликий, проте вистачає і собі та дітям. А ще біля будинку є садок, де зростають і яблука, і груші, сливи, абрикоси. Іноді й щось продає. Поки може сама пересуватися, то житиме тут. Син Сашка сім’ї не має. А була і його колишня дружина, бо той нічого не робив, тільки на дивані сидів та й вигнала його. З того часу почало життя Казанови. То з одного погуляє, то в іншого поживе.
Важко матері споглядати за таким життям свого синочка, але нічого не може зробити, нічим допомогти. Колись працювала на птахофабриці, лишилося три роки до пенсії і не дотягла, звільнили. Та не лише її одну. Закрили фабрику. Чоловік її помер 15 років тому. За ці роки приходило кілька чоловіків свататися до неї, але не знайшла з-поміж них свого. Ольга не думала і не хотіла щось міняти у своєму житті. Якось так сталося, що її сусід почав до неї дедалі частіше приходити в гості. Він теж був удівцем, дружина померла чотири роки тому. Сина мав, але той аж в Америці живе, тож дуже рідко приїжджає. Василь Петрович хороша людина, господарська, весела, добра, постійно біля будинку щось бігає, працює. Якось побачив, як Ольга сама несе два відра, повні води. Одразу кинувся на допомогу. На знак подяки жінка нагодувала його смачним борщем із пампушками. Наївся, подякував, пішов додому та плакав. Смак борщу нагадав про його дружину. Якось восени і влітку час швидше пролітає, бо багато роботи, клопоту немає часу на роздуми. А коли приходить зима, роботи все менше, не знаєш, куди себе подіти, куди тікати від тих думок, смутку. У цьому вони добре розуміють один одного. Сядуть на лавці, перекинуться слівцем, і вже краще. Часто годувала Ольга свого помічника-сусіда. А зовсім недавно Василь Петрович, набравшись сміливості, прийшов із хлібом та вишитим рушником і каже: «А давай поживемо разом!» У відповідь жінка мовила: «Дай мені час на роздуми. І дітям зателефоную, запитаю їхньої поради». Подзвонила дітям і сказала, щоб вони приїхали.
Наступними вихідними приїхав Сашко. Сіли за стіл, прийшов Василь Петрович. Вони сиділи, говорили, жартували, таки знайомі з самого дитинства. Наступного дня, склавши синові пакети Ольга запитує: «Що скажеш про Василя Петровича?» — Добра людина. Тепер буде з ким посидіти, випити, поговорити. Можна й додому найчастіше приїжджати. Звісно, живіть собі разом. Ще й який щедрий, позичив десять гривень на дорогу. — Сашко, тобі не соромно? — Ну а що? Знаю, що ти не маєш, — посміхаючись, відповів. Син поїхав. Чекала на приїзд доньки. Сиділа і було погане передчуття. Приїхала автобусом Леся. Ольга підійшла, щоб обійняти, вона відійшла далі. Мама хотіла завести в будинок і сказала: — Не піду далі. Поговоримо тут і поїду. Ользі стало ніяково, відчувала, що зараз щось погане станеться. — І що ти собі думаєш? Заміж виходити? А про своїх дітей та онука не хочеш подумати? – просичала Леся. — Доню, ти про що? – ледь відповіла мама. — Мені ремонт треба робити, дитину нема за що надіти. Грошей зовсім нема. Де я маю брати гроші для Сергія? А ти вперлася рогами, хату не хочеш продавати! Зібралася вона заміж виходити, щоби все потім чужому чоловікові залишити, так?! — Заспокойся ти! Давай спокійно сядемо за стіл, поговоримо. Василеві не потрібен мій дім, він хороша людина. — Та здався він мені, ні з ким я не збираюся говорити. Довго думала, що їй робити, як правильно вчинити. То розмовляла сама з собою, то з котиком, який підтримував її, як тільки міг: усюди ходив за нею, терся об ноги, муркотів. Діти її вже виросли, почали жити своїм життям, і нікому вона не потрібна. Ближче за вечір до Ольги Миколаївни завітав Василь. Зайшов, несміливо присів і питає: — Ну що там? Що діти казали? Ольга була рішуче налаштована відмовити йому. Але, почувши його теплий голос, зрозуміла, що не зможе цього зробити. – Діти, а що діти? Вже дорослі, живуть своїм життям, то нехай живуть. А в нас із тобою своє життя.