Справа була 2 роки тому. Я поверталася додому через два дні відсутності. Тоді моя мама зах воріла, і мені довелося відвезти їй ліkів, яких у маленькому містечку не було. Я повернулася на день раніше, ніж планувалося. І якщо в автобусі я мріяла про трав’яний чай і ванну, то вдома я виявила зовсім інше. Я доїхала пізно. Чоловік тоді вже спав, а мене зустрів хлопчик років 4. Зазначу, коли я йшла, жодної 4-річної дитини у нас вдома не було. Ми у шлюбі два роки, і про дитину якось ще не замислювалися. — Здрастуйте, ви тітка Аліса? — Запитав хлопчик, витріщивши красиві сіро-блакитні очі — Так, я, — відповіла я, знявши вітровку, — а ти хто, дозволь дізнатися.
– Я Вовка. Мій тато, Олексій – ваш чоловік, – він сказав це так спокійно, наче нічого див ного в його словах не було. — Так, Вовку, зараз розберемося, — сказала я і пішла будити чоловіка, який з 10 відключався так, що будити його було неможливо, проте цього разу мені це вдалося легко. Чоловік мені все пояснив. Він сказав, що весь цей час він платив аліменти, а мені нічого не говорив, бо не знав, як я відреагую. 4 роки тому мій чоловік перебував у токсичних стосунках. Він розумів, що з тією дівчиною нічого не вийде, але якось відкладав ро злучення на потім, і все дійшло до того, що дівчина народила від нього сина.
Чоловік увесь час платив аліменти та сумлінно забезпечував сина всім необхідним. Нещодавно він дізнався, що мати Вови витрачає всі rроші на себе, а хлопчик живе з бабусею, 60-річною старенькою, яка толком про нього дбати вже не могла. Отак Вовочка і виявився в нас. Всю ніч я не спала. Вранці ми знову почали з’ясовувати стосунки. Для мене все було дуже різко. Наче я одразу стала мамою, не встигнувши навіть морально налаштуватися на це. Поки ми кричали один на одного, Вова запл акав, підійшов до Льоші і попросив відвезти його до бабусі, адже у нас із ним ніхто спілкуватися не хотів, звісно, за його словами. — Вов, ми з твоїм татом не через тебе сваримося. Зараз тато поїде на роботу, а ми з тобою поснідаємо та ближче познайомимося, добре?
Чоловік усміхнувся, обійняв мене, поцілував нас обох і вийшов, а ми з хлопчиком насмажили млинців і з’їли все з шоколадною пастою. Мені навіть сподобалося бути мамою Вови. Увечері він навіть спитав, як довго він може жити у нас, тоді я відповіла: — Ти житимеш у нас завжди, якщо ти не проти. Просто ми з татом працюємо. З тобою посидить няня іноді після садка, гаразд? Але я обіцяю, тобі сподобається. Нині все чудово. Вова ходить у перший клас. Я горда називатися його мамою, а скоро з гордістю стану мамою ще однієї малечі, яку зараз ношу під се рцем. Напевно, саме так усе й мало статися, інакше було б ніяк.