Я жив без батьків. У них не було часу на мене, тому вихованням займалася бабуся. Я не бачив їх з тих пір, як мені виповнилося дев’ятнадцять. Бабусі довелося покинути рідне місто і поїхати зі мною до родичів, щоб була якась допомога. Дитинство виявилося нелегким, іноді нам не було чого їсти. Але ми жили дружно, разом проходили через труднощі. Бабуся мене дуже любила і робила все, що було в її силах, щоб я ні в чому не потребував. Мама з татом приїжджали до нас дуже рідко, майже не дзвонили. Кожен був зайнятий своїм життям, вони люди творчі.
Я встиг закінчити школу і стати хорошим лікарем. rроші за навчання в університеті мені бабуся встигла накопичити за ці роки. У мене є своя стоматологія. Все в житті добре. Батьки згадали про мене, коли дізналися про мої успіхи. Вони знайшли мій номер і почали надзвонювати. Скаржаться на життя, вимагають rроші. Ще й звинувачують у тому, що це я їх покинув. Цікаво, вони дійсно забули, що вся моя життя лежало на плечах бабусі? Зазвичай родичі віддавали непотрібні речі своїх дітей, це і було нашим порятунком. Я сам створив своє життя,
їм нічим не зобов’язаний. Єдина людина, якій я вдячний за все — моя бабуся. Вона врятувала мене, не кинула у важку хвилину. Зараз я її повністю забезпечую, допомагаю і підтримую у всьому. Адже нікого рідніше у мене немає. А вони мені ніхто, нехай самі справляються з труднощами, як справлялися коли ми з бабусею. Тепер вони загрожують мені судом, але мені це не стра шно. У них нічого не вийде. Хто, на вашу думку, правий у цій ситуації? Може все-таки потрібно зрозуміти і пробачити?