Деяким людям приносить задоволення дивитися, як інші працюють. Ну дивляться і дивляться. Головне, щоб в спину не дихали, і порад непрошених не давали. По мені нічого страшного. А ось моїх друзів така поведінка сторонніх д ратує. Ігор з Ольгою купили собі дачу. Село далеко, кінець цивілізації, населення пара-трійка людей похилого віку. Через свою віддаленість дача обійшлася дешево. Зате, як вони описували друзям-природа райська. Річка, піщаний пляж, дубовий гай поруч. Сусідкою у них була жінка років під шістдесят.
Швиденько познайомилися, щоб було з ким дружити. І стали наводити порядок на ділянці. Скосили бур’яни, привели в порядок город, забралися у дворі. Робота у них ладилася. Та ось сусідка діяла їм на не рви. Ні, та не лізла з цінними вказівками, не давала непрошених порад, не лізла з порожніми розмовами, в гості не напрошувалася. Просто сиділа біля будинку на лавочці, і дивилася як працюють Ігор з Ольгою. Ну немає у сільської жінки телевізора або Інтернету. А тут яка ніяка розвага. Нарікати сусідці подружжя нічим не могли-вона ж нічого поганого не робила. Сиділа, пила чай, відпочивала на своїй ділянці. А дивилася на сусідню ділянку. Як кажуть англійці — за» погляд »
rрошей не беруть. Але ось моїх друзів це дратувало. Іноді аж до того, що робота валилася з рук. Тоді Ігор з Ольгою вирішили відгородитися глухим парканом. Найняли бригаду, купили матеріали. Коли паркан був готовий, подружжя полегшено зітхнуло. Були впевнені, що позбулися стороннього вподобання. Як виявилося, рано зраділи. Наступного дня вони побачили сусідку, що стежить за ними з вікна другого поверху свого будинку. Та помахала їм ручкою і привіталася з милою посмішкою. Мої друзі зрозуміли, що цю «битву» вони програли. Дочекалися серпня, зібрали урожай, а потім продали дачу.