Ні я, ні мій чоловік місця собі не знаходимо. Дочка вийшла заміж, і всі плани наші з моїм чоловіком вnали. Не знаємо, як розсудити її. Мала наша дісталася нам дорого. Я ніяк не могла завагітніти, довелося лікуватися у дорогих лікарів. Витрачали майже всі гроші, щоб народити хоча б єдину дитину. І ось вийшло! Ми з чоловіком обидва плакали від щастя. Я майже весь час лежала на збереженні. І у нас народилася донька. Чоловік отримував тоді не дуже багато, і після народження донечки він пішов на підробіток. Купили комп’ютер, гарний одяг. Та й я на роботу вийшла, щоби дочка собі ні в чому не відмовляла. Ми купували долари, коли була така нагода. І до вісімнадцятиріччя дочки купили їй квартиру в новобудові,
яка була поруч із нами. Вона була дуже рада! Але спочатку треба було вчитися. Поки ми робили з чоловіком ремонт у її квартирі, донька закінчила педагогічний інститут. Як тільки вона вселилася в цю квартиру, у неї одразу ж з’явився наречений. Мати його в дитинстві покинула, він жив із батьком та мачухою. З сімнадцяти років тинявся по орендованих квартирах. Його життєве кредо – це свобода у житті, як у хіпі. Незабаром зіграли весілля. З боку нареченого був лише батько та пара друзів. За рік ми помітили, що дочка зовсім змінилася. Молода пара говорила, що нудно проживатиме життя як ми – на одному місці. Ми з чоловіком злякалися – чи не до секти дочка потрапила? Виявилося, у чоловіка думка така!
Почалися якісь мандри: то автостоп, то туризм у наметах. Зять вбив у голову доньки, що жити у нашому місті – туга! Настав час думати про переїзд за кордон. Тобто кинути все: нас, квартиру, роботу і піти незрозуміло куди?! Я думала, це пусті слова. Але дочка зібрала речі і звільнилася з роботи. Як же так? Що тепер ми з донькою тільки по відеозв’язку спілкуватимемося?! А як ми онуків побачимо? Все, що ми робили для доньки, – все порохом пішло.