У кожному віці, особливо у людей похилого віку, є свої nроблеми. Літніх людей іноді ду рять рідні, яким вони присвятили своє життя. Пенсіонери часто піддаються горю та стра жданням. Це основна причина, через яку ми повинні допомагати нашим літнім родичам. Зрештою, лише ми можемо це зробити! Віра Василівна була у своїй кімнаті, коли увійшла Тіна, її невістка. – Ти маєш підготуватися. Я хочу зводити тебе в одне місце. Мені здається, що тобі там сподобається. Ця новина розбила серце Вірі Василівні. Вона вже давно думала, що невістка готується помістити її в будинок для людей похилого віку . – І куди ви вирішили мене відвезти? – Поцікавилася у жінки. – Я повідомлю пізніше, – заявила Тіна.
Віра Василівна після сме рті сина почувалася абсолютно марною. Коли син помер, вона виставила будинок на продаж та переїхала до невістки, бо всі гроші пішли на його лікування. У Віри Василівни були натягнуті стосунки з невісткою, але онука була їй віддана. Бабуся та онука багато часу проводили разом. Віра Василівна запитала невістку: “Можна мені побачити онучку?” – Звичайно, але треба збиратися якнайшвидше. Бабуся мала трохи речей, які вона могла вкласти в один рюкзак. Тіна вивела стареньку з кімнати, і та подумки попрощалася з нею. Їхали вони довго, і бабусі знадобилося чимало мужності, щоб не заснути в дорозі. Віра Василівна не хотіла дивитись у вікно, бо не хотіла знати, куди привезе її Тіна. Вона все думала, чому невістка не віддала її до будинку для людей похилого віку раніше.
– Ну , ось ми і на місці! Віра Василівна подивилася у вікно, дивуючись, куди її привезли. За вікном відкривався гарний краєвид: ліс, річка, гори вдалині. Потім жінка дізналася, що невістка вирішила зробити свекрусі подарунок на день народження сина та доставити їй крапельку радості: – Кирило розповідав мені, що ти мрієш жити у маленькому будиночку в горах, де поряд буде річка. Я хотіла зробити тобі щось приємне, тому продала свою квартиру і купила невеликий будиночок для нас трьох тут. Я не хотіла повідомляти тобі про це заздалегідь, бо хотіла, щоби ти була здивована. Віра Василівна не могла повірити своїм вухам, коли Тіна сказала їй це. Вона втратила мову, слухаючи її. По її зморшкуватих щоках текли два струмки сліз. Вона завжди уявляла себе, що живе в такому місці, яка слухає дзюрчання води вранці. Нарешті її мрія здійснилася. Вона обійняла Тіну і вибачилася за всі їхні сварkи і за те, що не довіряла їй.