Мої подруги часто скаржаться, що їхні свекрухи не дають їм спокійно жити. Для мене це так незвично та незнайомо. Як тільки ми з чоловіком одружилися , я стала жити з ним і з нашою матусею. Так, саме з матусею. Я не можу називати її за тими словами, які вживають мої подруги. Та як так можна? Вона ставиться до мене як мама, можливо, і краще, ніж мама. Мені нема з чим порівняти, адже я дитбудинку. Але я така вдячна Богу, адже із заміжжям я знайшла не тільки люблячого чоловіка, а й матусю. Свекруха запропонувала нам жити разом, навіть наполягла на цьому, і ми погодилися.
Я жодного дня не пошкодувала про це. Коли у нас народився первісток, мама почала мені допомагати з малюком. Вона вставала ночами кілька разів, щоб я встигла відпочити. Вона взяла на себе більшу частину турботи про дитину. Я намагалася допомогти їй у побуті, але вона і там встигала, і була на крок попереду. Звідки вона мала стільки сил на це — я не розуміла. Завдяки такій допомозі свекрухи я рано вийшла на роботу і не прогаяла шанс отримати підвищення. Тому я не розумію своїх подруг. Мені здається, вони вигадують ці проблеми зі свекрухами. Як може мати не ухвалити вибір сина, якого вона сама таким виховала? Виходить, вони не поважають своїх синів і навмисне псують їм життя? Абсурд якийсь.
Нещодавно мама потрапила до лікарні. Ми з чоловіком відвідували її щодня. Так її не вистачало вдома. Я навіть не хотіла уявити, що вона може не повернутися. Для мене це стане нестерпним болем. А подруги стрибатимуть від щастя. Вчора ми влаштували величезне свято. Маму виписали із лікарні. Вона була така щаслива, коли побачила свято на честь її повернення. Вона сяяла, як сонце. Ці очі… Вони випромінювали любов та ласку. Хіба це не головне у житті?