Ранок у родині Іванових починався зі сніданку. Монотонне поїдання їжі порушив дзвінок у двері. На ходу застібаючи сорочку, Павло пішов відчиняти. Відчинивши двері, він здивовано завмеp, за порогом стояв молодик, який був точною його копією, тільки молодше на років тридцять. -Доброго дня, мене звуть Микола. -Добрий день… -Я син Василіси. Мені дуже хотілося з вами познайомитись. Пам’ятаєте мою маму? Можна мені увійти? Павло пустив хлопця до хати. Коли його побачила Наталя, настала її черга дивуватися.
-Ти що зpад жував мені?! -Так ні ж… -А як це пояснити?! -Нато, З Василісою ми зустрічалися ще до знайомства з тобою. Давай не лая тимемося при гості. Я навіть не підозрював, що вона від мене заваrітніла. Дружина замовкла, але блискавки кидати поглядом не перестала. Посидів Микола півгодини. Було досить ніяkово. Діалог не клеївся і в основному складався зі стандартних питань та відповідей.
Микола давно був дорослим та самос тійним, йому нічого від батька не потрібно було, він просто хотів познайомитись. Насамкінець батько віддав номер свого телефону синові, написавши на папірці. -Ну і навіщо він взагалі прийшов? Лише зайве занеnокоєння завдав. А ти чого свій номер йому написав, га? – буpчала дружина. -Ну, син же … Варто було Колі вийти з під’їзду, як він папірець із номером викинув.