Ми з чоловіком вирішили удочерити дівчинку. Лікарня, де перебувала дитина, була трохи далеко від моєї роботи, тому відвідувала дитину раз на місяць. Вважала, що дитина в такому віці ще нічого не розуміє і не сприймає присутність іншої людини. Але потім зрозуміла, що я дуже помилялася.Дівчинка, яку ми планували удочерити, була дуже крихітна. Мені часом навіть страшно було брати її на руки. Їй було всього 3 місяці. Вирішили в майбутньому охрестити її Вірою.У цей період готувала документи для того, щоб забрати дитину в сім’ю. А поки що вважала, що у дитини все в порядку. За нею ретельно доглядає медичний персонал. Вона добре їсть, скарг від лікарів на її здоров’я немає.
Від роботи в лікарню треба було їхати щонайменше годину.
А потім стільки ж часу треба скоротати для повернення додому. У мене не було потреби її відвідувати, поки не взяла дитину додому. І тоді зрозуміла, наскільки ми були потрібні один одному. Крапля трепету і ніжності народжується в мить, коли дитя виявляється на руках. Скільки радості випромінюють ці маленькі очиці. Але я цю можливість упустила.
Минуло три роки, і у нас з’явилося бажання взяти в сім’ю хлопчика. На цей раз і дня не було, щоб я його не відвідала. І, що важливо, він навчився мене відчувати. Досить було мені з’явитися в палаті, як малий починав крутитися і видавати звуки, схожі на плач або ридання. Це була вимога приділити йому увагу, взяти на руки, переодягнути, покачати.
Я на це спершу не звертала уваги — вважала, що хлопчик неспокійний. Однак після одного відвідування мені зізналася медсестра, що дитина цілком спокійний, коли мене немає. Після мого відходу він ще може плакати півгодини.
І тепер я зрозуміла, що між нами вже виникла зв’язок. Хлопчик відчуває моя поява і зникнення. Він відчуває мою енергію, моє тепло і, очевидно, між нами вже є зв’язок. Тому я і сама, після роботи, незважаючи на втому, лечу до нього немов на крилах.
Мрію, живу тим днем, коли Богданчик буде у нас вдома, де я зможу натішитися їм досхочу.Коли беру Богданчика на руки в лікарні, пояснюю йому, що скоро він не буде вдома, що я його обов’язково заберу в нашу сім’ю, де його вже чекає сестричка Віра і тато Володимир. Він ніби розуміє мене — посміхається, радіє. І ця дитяча усмішка додає мені енергії для подальших справ. Треба якомога швидше оформити документи, щоб малюк був разом з нами