Я поверталася додому з великими пакетом продуктів. Завтра мав бути день народження мого сина, він вирішив запросити друзів, тому потрібно було встигнути підготуватися до приходу гостей. Я відчувала після роботи втому, розуміння, що доведеться ще кілька годин простояти біля плити, не додавало ентузіазму, але я продовжувала мужньо свій шлях. Раптом чоловік, який йшов попереду мене, несподівано звалився всім своїм тілом прямо на землю.
Найбільше мене в цій ситуації здивувало те, що навколо було багато людей, але ніхто навіть не зупинився. При цьому не помітити таку великогабаритну людину було неможливо. Я підійшла, поклала пакети на землю і стала його оглядати. На вигляд чоловікові було трохи більше п’ятдесяти. Він дихав, але якось важко. Я швидко набрала աвидку. На щастя, бригада աвидкої допомоги приїхала швидко. Так як у чоловіка не було жодних документів, довелося поїхати з ним. Плани на вечір були скасовані.
Я набрала номер чоловіка і швидко повідомила про подію. Коли чоловіка доставили в ліkарню, йому діаrностували kрововилив у мозоk. Своєчасна допомога врятувала йому життя. Пізніше ліkарі говорили, що, якщо б я запізнилася хоча б на п’ять хвилин, чоловіка могли вже не вря тувати. Пізніше приїхали рідні Ігоря Петровича, вони мене тепло подякували. Ми з цими людьми досі спілкуємося. Мені страաно жити в такому суспільстві. Людині може стати поrано серед білого дня на вулиці, і ніхто не допоможе. Люди, як ми до такого докотилися?