Нещодавно у нашій родині настав тяжкий період. Звичайно, нікому зараз не легко, але все ж таки наша ситуація мене насторожила. Зараз я навіть не можу згадати той період, коли ми з чоловіком востаннє підтримували одне одного з якогось питання. Рік тому чоловіка звільнили з роботи. Я всіляко вмовляла його знайти нове місце, або якийсь заробіток, але на всі мої прохання Андрій не реагував. Йому хотілося просто спокійно сидіти вдома і щоб його ніхто не чіпав. Можливо, я б і не чіпала, ось тільки останні місяці він повністю живе за мій рахунок.
А я вже не молода, і мені не дуже легко працювати за двох. Більше того, у нас немає дітей, тому чоловікові взагалі все одно, чи заробляє він гроші – чи сидить без них. Якось я вирішила зустрітися з рідними свого чоловіка: думала, що хоч вони зможуть його вмовити. Але розмова з батьками Андрія теж не дала жодних результатів: вони теж відмовилися приймати будь-які спроби, обґрунтовуючи це тим, що їхній син уже не дитина.
Свекруха каже, що мені не варто хвилюватися з приводу її сина: мовляв, він трохи відпочине, і незабаром візьметься за голову. А коли я поговорила вже зі своєю мамою, та просто сказала, що треба kидати такого чоловіка. Але ж я не можу вчинити таким чином! Андрій – людина дуже хороша і добра. Можливо, в нього просто опустилися руки, і я щиро вірю, що це тимчасово. Бентежить лише той факт, що нам уже за 40. Пенсійний вік не за горами, а мені все ще хочеться пожити по-людськи.