У нас із чоловіком була мрія – вийдемо на пенсію та переїдемо на постійне місце проживання у свій будиночок у селі. І ось мрія збулася, ми на пенсії, у дітей своє життя, онуків наразі немає. Відпочивай – не хочу! Але не тут було. Нашим новим сусідам тільки дай поговорити. Шановні, я все життя пропрацювала вчителькою у школі. Наспілкувалася на три життя. Я хочу спокою та тиші. Ваші плітки мене не цікавлять. Взагалі! Але вони лізуть та лізуть. То сіль їм знадобилася, то запрошують на чай, то давай обміняємося розсадою. Незабаром у мене відновився тик на нервовому ґрунті. Чоловік, помітивши це, зачинив хвіртку на замок.
Слава Богу, паркан у нас заввишки два метри. Але прогрес дістався і цього села. Не зумівши пробратися у двері, сусідки «полізли у вікно» – почали писати мені СМС. Я на всі повідомлення відповідала ввечері. Виділила на відповіді в СМС час, з 19:00 до 20:00. Почалися докори. Зустрінуть дорогою в магазин і починають … — Що ж ти, Оленько, сусідів уникаєш. Ми сподівалися, що разом будемо чаї ганяти і новинами місцевими обмінюватися (читай – пліткувати). Та не потрібний мені цей ваш «обмін новинами».
Я хочу залишитися віч-на-віч з чоловіком і городом! Не цікавить мене, чим заробляє життя Петька (Ванька, Сашка…) і не цікавить, який він собі будинок побудував. Ні, я розумію, що сусідки можуть мати дефіцит спілкування. Але в мене його немає. Заради чого я повинна йти на жертви, і задовольняти їх забаганки. — Нетовариська ти, Оленько. Егоїстична… Син сказав, що може підібрати собаку, який нікого до мене ближче за три метри не підпустить. І облає всякого, хто підійде до хвіртки. Я всерйоз замислилася над його пропозицією.