Мені 53 роки, я доросла, досвідчена жінка. Я прожила в шлюбі 26 років, але зрештою розлучилася, тому що зрозуміла, що заслуговую на краще. Я дочекалася, поки син поїде вчитися, і одразу пішла від чоловіка. — Що ти вигадуєш? Кому ти така потрібна? – сказав мені тоді чоловік. — Ну, побачимо. До цього я здавала в оренду невелику квартиру, що залишилася від матері. Раніше ми з чоловіком думали, що віддамо її синові, але зрештою я сама в ній оселилася. Син молодий, ще заробить собі на житло. Чоловік умовляв мене повернутись, але я твердо вирішила, що не повернуся.
Минув рік, і я почала звертати увагу на інших чоловіків. Подруги вважали, що я збожеволіла, але мені просто хотілося відчути себе жінкою — гарною та бажаною. Минуло кілька років, і я познайомилась з Віктором. Він жив у сусідньому будинку, і іноді ми разом гуляли у парку неподалік. Потім він нарешті зважився запросити мене на побачення. Я сама наполягла, щоб зустріч пройшла в мене вдома. Хотіла вразити його своїми кулінарними талантами. Як і домовлялися, він прийшов о сьомій вечора. До цього часу я вже була готова: вбралася, накрила на стіл. Відчиняю двері – він стоїть без квітів і без коробки цукерок. Я не витримала: — Ти що, прийшов із порожніми руками? — А що? Адже ми вже не діти.
— Тим паче! До побачення! Я зачинила двері прямо в нього перед носом. Мене переповнювала злість. Ну як дорослий чоловік може так поводитися? Але за свої роки я зрозуміла одне – себе треба цінувати. І якщо чоловік так поводиться з самого початку, його вже не виправити. Пізніше він усім у дворі розповів, що я зарозуміла і залишуся сама до кінця життя. Але, як на мене, краще бути однією. Днями зателефонував колишній чоловік, сказав, що змінився і благав повернутися. Але я поки що подумаю, може, ще зустріну справжнього чоловіка. Чи такі вже вимерли? Як думаєте, чи правильно я вчинила?