Десять років тому пішла моя дружина. Тр омб. Нашому синові тоді було двадцять… Сім років тому я потрапив до ДТП. Лікарі збирали мене як пазл, по шматочках Півроку тривав процес ліkування. Дев’ять операцій. Коли мене відкачали, лікарі здивувалися тому, що я вижив. Вижити то вижив, але став kалікою. Інвалідом першої групи. Ліkарі говорили, що я зможу пересуватися лише в інвалідному візку. Я рік тренувався, але зміг стати на ноги. Але за цей час встиг посваритися із сином. За його словами, він відмовився принести мені чай, тому що я брут ально зажадав від нього. Як я міг вимагати, якщо говорив ледве. Потім став нарікати, що не наймався бути моєю доглядальницею, за мною не доглядатиме.
Що через мене страждає його навчання. Але ж я не вимагав до себе цілодобової уваги. Він потихеньку віддалявся від мене, поки я нарешті не став для нього чужою людиною. За роки лікування я хоч і з rріхом навпіл відновив своє здоров’я, але втратив сина. Не фіз ично, а мо рально. Вижити мені допомагав мій батько. Він бігав, оформляв документи на інвалідність, пробивав пільги. Я був не в змозі керувати машиною. Цей клопіт узяв на себе мій батько. Дідусь спробував впливати на онука з виховною метою, але я попросив батька не робити цього. І так ми з сином були не в найкращих стосунках. Чотири роки тому не стало мого батька. І ось – кругла дата у сина. Вчора йому виповнилося 30 років.
Мені практично нічого не відомо про його життя. До мене він не приходить, на мої дзвінки не відповідає, сам не дзвонить. Востаннє говорив із ним на його двадцятип’ятиліття. Подзвонив, привітав. А він розмовляв зі мною випльовуючи слова крізь зу би. Навіть знущався з мене. То од одних, то од інших дізнаюся, що закінчив університет, одружився, у них син. Вчора також спробував додзвонитися, привітати. Марно. На мої дзвінки він не відповів. Мені лишається тільки молитися за нього. Щоб він у своєму житті не знав втрат.