Степан і Андрій, два кращих друга, зустрілися вперше через 20 років перерви. Кожен був зайнятий своїми справами, друзі і не згадували один про одного, а тут, яка удача, зустрілися перед магазином. — Ходімо, завалимося в яку-небудь забігайлівку, як в старі добрі? — запропонував Степан. — Та ні, давай краще до мене, дружина мене вдома чекає, — махнув рукою Андрій. — Ах, так, ти ж зараз на Вєрці одружений? — Ні … я до Каті повернувся … — Андрій ніяково посміхнувся. — До Каті? Ти ж сам говорив, що з нею неможливо жити. Вона ж у тебе занадто бойова була. Пам’ятаєш, як нас за двері виставив, коли побачив на кухонному столі пляшку коньяку?
— Пам’ятаю, — посміхнувся Андрій , — я після тієї ава рії став інакше на все дивитися, Степ. Катя тоді мене і на ноги поставила, і очі мені відкрила… — Ава рія? Ти чи що в ава рію потрапив? — Ліkарі зібрали мене по шматочках. Говорили, що якщо я і піду, то тільки за допомогою палиці. Тоді Віра відразу заявила, що з інва лідом жити вона не зможе, ось мене і залишила в ліkарні, а Катя… вона як дізналася, що зі мною сталося, відразу приїхала до мене, сказала, що поставить мене на ноги і відразу вижене з дому. — Але ж поставила, — округлив очі Степан, — а далі що? — Слухай поки вона міняла мені горщики і ні слова за весь цей час про мою зра ду не впустила, я зрозумів: вона мій янгел-охоронець, ось хто вона … янгели ж теж іноді кусаються, вірно?
Ну, заради захисту … вона ще дочка полковника, так що вона, коли потрібно, як поставить мене на місце жорстким ма том, мені навіть страաно стає… Але я її люблю і відчуваю, що це взаємно. Я від цього янгела вже нікуди не подінуся. Степан тільки плескав віями. Він ніби не впізнавав свого друга-гуляка, який кілька років тому втік від Каті до віри. — Ну, що підемо? Мене моя Катька, напевно, зачекалася. — Та ні, — махнув рукою Степан, — мені свого янгела шкода стала. Вона ж мене теж з бруду витягала, а я її не ціную. Відкрив ти мені очі, Андрійко. Гаразд, я додому, зустрінемося ще.