— Доктор, врятуйте мене! — в кабінет похилого психіатра увірвалася красива дівчина. — Я божеволію. Мене переслідує приведення! — Сідайте! — гримнув ліkар. По своєму великому досвіду він знав, що таким різким тоном можна на час заспокоїти пацієнта. Дівчина вnала на стілець. — Розповідайте, — вже спокійним тоном сказав він. — Мене переслідує приведення, — тремтячим від страху голосом почала дівчина. Потім почала благати, — Доктор, а можна я поруч із вами сяду. Я його бо юся.
— Ну пересідайте. В дитинстві головою не втікали? — запитав лікар, коли дівчина пересіла. — Ні. — І давно вас переслідує приведення? — Місяць. — А ночами воно до вас приходить? — Ні, тільки вдень. І тільки на вулиці. А як обернуся — зникає. Раптом відчинилися і зачинилися двері. — Ось. Це воно. Там за дверима. — Заверещала дівчина. — Як виглядає? — Високий, худий, у чорному пальто, і в чорному капелюсі. Доктор виглянув за двері. На свій подив побачив високий силует у капелюсі на тлі вікна.
Двом одне і теж ввижатися не може. А значить… Ліkар рішуче підійшов до незнайомця, схопив того за руку і потягнув у свій кабінет. — Матуся, — промямлила дівчина, побачивши «приведення». — Він? — Він. — Ти хто такий?! — запитав ліkар у «приведення». — Чому переслідуєш дівчину?! — Антон я. Подобається вона мені. — А чому не підійшов, не представився? — Соромлюся, — відповів хлопець. — Дурень! — дівчина вискнула. — Ти трохи до nсихлікарні мене не довів! — Ну вибач, будь ласка! Я не хотів. Ти мені дуже подобаєшся! — Тебе як звати, красуне? — запитав ліkар у дівчини. — Ніна, — відповіла та. — Так, діти мої. Я вас благословляю! Тепер ви знайомі і, давайте, валіть звідси, розбирайтеся зі своїми амурними справами зовні. А мене хво рі чекають…