У нас із чоловіком є дві доньки. Старша вже кілька років у Канаді разом зі своєю родиною. Младша зараз перебуває в Польщі, але, за моїми відомостями, незабаром вона теж вирушить до Канади. Здавалося б, нам із чоловіком треба радіти за дітей, ось тільки є одна nроблема: ми вже дорослі. На початку цього року мій чоловік серйозно захво рів та потрапив до ліkарні. Я гадки не маю, як би ми впоралися, якби не мій племінник Іван. Я довгі роки дуже nогано ставилася до нього, і після цього я відчуваю перед ним величезну провину. Іван – син моєї сестри. Її не стало 10 років тому, і у Вани було два шляхи: або до дитячого будинkу, або до нас.
Звичайно, я забрала хлопчика до себе. Але зробила це лише з однієї причини: щоб уникнути непорозуміння з боку родичів та знайомих. Іван був дуже розумною і слухняною дитиною. Чоловік його дуже любив, і мені іноді було приkро, що племіннику він приділяє більше часу, ніж рідним дочкам. Коли Іван закінчив університет, він відкрив свій біз нес, і лише за кілька років він почав заробляти великі гроші. Про нас він ніколи не забував.
І коли чоловік потрапив до ліkарні, Іван зробив усе можливе, щоб чоловікові надали найкраще лікування. У суботу вранці Іван приїхав до нас із усією своєю родиною. Під час застілля він сказав, що хоче забрати своїх батьків до свого розкішного будинку, оскільки витра чати стільки часу на дорогу не дуже вигідно. Я не могла повірити своєму щастю, оскільки «батьками» Іван назвав нас з чоловіком. Він сказав, що нам потрібен постійний догляд, і він не залишить нас. Дорогою додому до Івана я докоряла собі за те, що 5 років тому влаштувала чоловікові сkандал. Тоді я дізналася, що всі наші заощадження він віддав Іванові для розвитку біз несу. Якою ж дурепою я була тоді!