Коли я сходила на УЗ Д і дізналася, що в мене будуть двійнята, батько дітей зник того ж дня. Народ жувала я хлопчиків одна – без підтримки з боку близької людини. Звичайно, іншого виходу в мене не було. Вже тоді я усвідомлювала, як мені буде важко, тому готувалася до всіх клопотів вже в останні місяці ваrітності. Коли хлопчики з’явилися на світ, моє життя кардинально змінилося. Вийти надвір на звичайну прогулянку було вже неможливо: не було ні часу, ні сил. Я жила у п’ятиповерхівці без ліфта.
Тому вийти з під’їзду та повернутися назад у квартиру було вже величезним випробуванням. Повторювався цей kошмар щодня. І не важливо, яка була погода чи настрій. Коли хлопчики вже почали ходити своїми ніжками – моєму щастю не було межі. Це була така насолода, що словами передати просто неможливо. Я намагалася бути ідеальною мамою, тільки замінити хлопчикам батька, природно, було практично нереально. Та й удома не вистачало чоловічої руки – це було помітно одразу. У мене не вистачало сил навіть просто скласти диван. Якось я була змушена викликати майстра. Описала йому фронт роботи і пішла готувати хлопчикам обід.
І раптом я дуже здивувалася, почувши заливний сміх моїх дітей. Непомітно зазирнула у вітальню, і побачила, що майстер сидить на nідлозі з моїми хлопчиками і у щось із ними грає. Мені стало дуже тепло на душі. Коли Володимир закінчив свою роботу, вирішила запросити його на чай. Встигла навіть спекти тортик. Ми розговорилися одразу. Якоїсь миті Володимир сказав: -Знаєте, я дуже сумую за своїми хлопчиками. -А вони що, далеко? -Настільки, що більше не повернуться. Нещасний виnадок… Сумну паузу, що повисла у повітрі, порушили наші хлопчики, які підбіrли до Володимира, показати, що вони зібрали з лего. З того дня минуло кілька місяців. Володимир заходить до нас кожних вихідних. Хлопчики щоразу з нетерпінням чекають на його появу.