Ще після того, як я всім оголосила, що вирішила вийти заміж, мене всі намагалися відговорити: мовляв, навіщо тобі виходити так рано заміж, він ще точно не нагулявся, раптом зрад жуватиме тобі, у нього ж і так nогана репутація… Але я все одно нікого не послухала, адже думала, що у нас велике kохання і що всі нам просто заздрять. Вийшла заміж, розписались. Незабаром я завагітніла, і в нас наро дився чудовий син, назвали його Олександром. Я не працювала, всім забезпечував чоловік, а я залишалася вдома з дитиною і доглядала її.
Все було добре, але тільки до того, як мені сказала знайома, що бачила людину, схожу на мого чоловіка, в одному з барів із дівчиною. Я цьому не повірила, проте він у ті дні справді виправдовував свої пізні приходи додому тим, що має багато справ на роботі. За кілька тижнів я знаходжу в нього листування з дівчатами, які підтвердили слова моєї знайомої: зрад жує. Я не стала цього терпіти і сказала йому, що вимагаю роз лучення. -І що ж ти без мене робитимеш? Звідки тобі гроші на те, щоби жити?
Чим ти дитину годовуватимеш? Іронічно відповів він на мої слова. Я зовсім не могла знайти у його погляді того чоловіка, якого поkохала на початку наших стосунkів. Незважаючи на те, що мене попереджали, я нікому не повірила і вірила тільки йому. Але дійсність виявилася зовсім іншою. Він відмовився залишати мені нашу квартиру і мені довелося шукати іншу, але чим би я за неї nлатила? Не визначившись із цим, зателефонувала татові. Він, звичайно, дорікнув, що сам попереджав, що так воно і буде, але прийняв мене назад, одразу сказав збирати речі та чекати, поки він за мною заїде. І за весь цей час я бачила вже зовсім іншу людину у своєму чоловікові. То був не він. То була не людина, яку я поkохала. І після цього я задумалася, що хоч іноді можна прислухатися до думки близьких людей…