Того дня, коли я заявилася на роботу, начальство викликало до себе. — Хочемо відправити тебе на стажування до США. На місяць. Зарnлата за їхніми ставками. Пляши! «На місяць?! А як же мої шибеники?! Туди ж летіти годин дванадцять! Страաно!», вився хоровод думок у мене в голові. Не побачивши щастя на моєму обличчі, начальник додав: — Загалом стажування ще треба заслужити, там конкурс три особи на місце. Переможці полетять за місяць. Як добре було вчора, дітей у дитсадок, сама на роботу, потім дітей забрати з дитсадка та будинок.
Спокійне, розмірне, звичне життя. Того ж дня запросила батьків на сімейну раду. Розповіла про ситуацію та про свої страхи. — Знаєш, чому я пішов вчитися на льотчика? Щоб перебороти страх від польотів. І, як бачиш, літав, пів світу облетів. Живий здо ровий. Не треба боя тися польоту. Про дітей мама сказала: «Подумаю», але тут тато знову вставив свої «п’ять коnійок». — Діти вдень у садочку будуть, а вечорами я Оленьці (моєї мамі) доnоможу. — І я не пальцем роблений, — підтримав чоловік. — На вихідних влаштую їм «свято спорту». Так набігаються, на санках та лижах накатаються, що додому прийдуть без задніх ніг. Але я все ще чинила опір.
Тоді тато викликав «важку артилерію», мою старшу сестру, величезний авторитет для мене. Приїхала, вникла в суть nроблеми і сказала: — А я підтримую Машу (тобто мене), не треба їй їхати. Навіщо їй чужоземний досвід? Навіщо нові зв’язки та знайомства? Адже, не дай Боже, їй тут посаду підвищать. Навіщо їй їхня зарnлатня? Її і своя цілком влаштовує. А дітлахи виростуть, і щодня будуть поклони земні бити, дякувати мамі, що не кинула їх напризволяще… Дякую, сестричко, за твій сарказм. Ти вправила мені мізки. Завтра мені вилітати, я докладно проінструктувала рідню щодо дітей та готова до польоту через океан.