— Мама! Мама! У мене дуже хороша новина для тебе! — Прокричала Аня, влітаючи в квартиру. — Доню, сідай! — Серйозно сказала мама. — Нам треба поговорити. — Мамо, ти чого? Що трапилося? — Слухай уважно і не перебивай, Оленько, — почала Світлана Семенівна. — Коли ми зустрілися з твоїм батьком, він жив із твоєю старшою сестрою Катею. А тебе він не міг утримувати. Тобі було три роки, і він здав тебе до притулку. Я вмовила його забрати тебе в сім’ю. Так я стала твоєю мамою.
Потім ми переїхали до міста, щоб ніхто не зміг розповісти вам правду. А за три роки ваш батько зник, залишивши вас двох на мене. Незабаром Катя теж повернулася до рідного міста, а ти залишилася зі мною. Я не твоя мама, я твоя мачуха. Але я більше не в змозі дбати про тебе, тому зараз прийде чоловік Каті та відвезе тебе до сестри. Пробач мене! — Вибачити тебе?! За те, що ти зраджуєш мене і виганяєш із дому?! Не хочу тебе більше знати! — прокричала дівчинка і в сльозах втекла до своєї кімнати…
Літо минуло спокійно. Оля обживалась у будинку сестри. Лише часом її душу гризла образа на матір. Життя текло своєю чергою, поки одного разу не пролунав дзвінок телефону. — Олю, підніми слухавку, я не можу! — Прокричала Катя з кухні. — Я слухаю, — підняла дівчинка слухавку. — Оленько, доню, не кидай трубку, вислухай мене, будь ласка, — дзвонила мама. — Я хочу, щоб ти знала всю нашу з тобою історію. Я ніколи не зрад жувала тебе. Лікарі виявили у мене важку, невиліковну недугу. Мені недовго лишилося жити. Я не хотіла, щоб ти бачила мої страждання. І я не хотіла піти, не сказавши тобі правди. Пробач мені, доню і прощай. — Мама! Я їду до тебе! Тримайся!