Я виростив своїх дочок один. Дружини не стало під час полоrів молодшої. Коли мої дочки виросли, вийшли заміж і роз’їхалися, я вирішив продати свою квартиру та купити власний будинок. Незабаром навернувся зручний варіант, і я перебрався жити в селище в передмісті. Затишний будинок, маленька, доглянута ділянка. Переїхав туди і незабаром потоваришував із сусідом, розлу ченим чоловіком. Ми з Павлом допомагали один одному по господарству, проводили разом дозвілля: шашлики, риболовля, шахи… Цього літа я вирішив відвідати Ангеліну та онуків. Зібрав речі, поставив будинок на сигналізацію, але про всяк випадок віддав запасні ключі Павлові.
Адже якщо туди вломляться зл одії – то сусідові набагато легше викликати nоліцію, ніж мені їхати з Польщі додому. Та й молодшу дочку не дуже хотів смикати, щоби вона з Івано-Франківська їхала сюди. За два тижні мене терміново викликали на роботу. Довелося переривати відпустку. Приїхав, увійшов на подвір’я – а з вікна на мене дивиться незнайома дівчина. Знаєте, я спершу подумав, що переплутав вулицю. Але незнайомка швидко зачинила вікно і кудись сховалась. На подвір’ї стояла машина з київськими номерами. Це точно чуже авто, бо я вже всі машини сусідів знаю напам’ять.
Біля пасіки розклали гамак, мангал стоїть і ще свіжий вогонь. Хтось тут точно гостював! – Ви хто такі? А ну викидайтеся з мого будинку, я зараз nоліцію викличу! – Заkричав я. – Будь ласка, не треба нікого викликати. Ми зараз все пояснимо! За кілька хвилин на порозі з’явився… Павло, мій сусід! – Ой, Петре, а я зовсім забув тобі сказати. Це Олег, мій племінник. Він зі своєю дівчиною на тиждень приїхали сюди у гості, – жартує сусід. Я дав їм десять хвилин, щоб зібралися. За той час перевірив, чи всі папери, коштовності, техніка чи меблі на місці. На щастя, нічого не зникло… З того часу ми з сусідом не спілкуємося.