Хлопчик семи років ходив по ринку з немовлям, загорнутим в вигорілу ковдру: — Тьотю, Вам, випадково, малюк не потрібен? Але нікому не було діла до того, чому він хоче віддати новонарідженого. Я, як завжди по суботах, приїхала на ринок, щоб на тиждень закупитися овочами і фруктами. Вибираючи капусту, я раптом відчула, як хтось потягнув мене за рукав: — Тьотю, Вам, випадково, малюк не потрібен? Я — самотня жінка, мені 42 роки. З чоловіком у нас не склалося через те, що я не змогла наро дити йому дитину, ми розійшлися багато років назад. Останні десять років, малюк — це було моє заповітне бажання, я все чекала якогось дива, але його так і не траплялося. Зовсім недавно я почала збирати документи на усиновлення, і тут ось така пропозиція. Я відклала капусту в сторону і повернулася до хлопчика: — Потрібен! А ти, що просто так його віддаєш? — Так просто так, мені його годувати нічим. Молоко скінчилося, а макарони він не їсть. — Як тебе звати?
— Я — Саша, а це Діма, мій молодший брат. Йому два місяці, він тільки молоко їсть, меньш літра в день, так що не дуже дорого виходить, беріть! — Мене звати Настя. Саш, а твої батьки не будуть проти, якщо я заберу Діму? -Вона кудись пішла дня три тому і не повертається. Я думаю, вона тільки зрадіє, якщо Дімку забере хтось, вона і так весь час його лає за те, що він плаче. За зовнішнім виглядом дітей і словами Саші, я зрозуміла, що мова йде про неблагополучну сім’ю. В голові пульсувала думка про те, що ці діти мені послані долею, то не дарма ж я документи зібрала на усиновлення. Але потрібно було для початку знайти цю матір, яка спокійно залишає дітей на три дні самих. — Саша, давай мені Дімочку. Підемо до вас додому сходами, може мама прийшла, мені треба у неї запитати дозволу. — Підемо, тут не далеко. Саша раптом якось посмутнів, сльози заблищали в його очах. — Саш, що з тобою? Чому ти плачеш? — Тітка Настя, мені так шкода Дімку віддавати, брат все-таки, звик я до нього. Але йому так краще буде. Наша сусідка каже, що нас все одно рано чи пізно в дитбудинок заберуть. — Ну, може тоді і ти до мене жити підеш, щоб з братом не розлучатися?
— А що так можна? Я ж дорослий? — Можна, головне, щоб мамка твоя погодилася і тітоньки з відділу опіки добро дали. А маму-то тобі не шкода буде залишити? — Маму я б відвідувати став, а жити з нею я вже не хочу, краще в дитбудинок … Її ж ніколи немає, приходить п’яна, кричить, варить тільки макарони. А вже коли її гості до нас приходять, нам з Димкой доводиться на вулиці до ночі гуляти, поки вони не розійдуться. Тепер сльози наверталися вже у мене. Ми дійшли до будинку, де жили діти і, о диво, зустріли їх мати біля під’їзду! Жінка була в стані великого похмілля. За її зовнішнім виглядом було видно, що пила вона кілька днів. У цей момент, здавалося, за пляшку вона не тільки дітей, вона душу дияв олу продасть. Сяк-так мені вдалося донести до цієї жінки то, що я хотіла б усиновити її дітей. Вона, хоч і була в поганому самопочутті, задумалась на кілька хвилин і прорекла:
— Скільки грошей за них даси? — А скільки ви хочете? — Десять! Тисяч! — Добре. Але тільки після оформлення документів. А поки з Вашого дозволу хлопчики поживуть у мене? Вам зараз не до них. — Хай ідуть … Але не забудь … десять! Не меньш! Чекатиму! — Добре. Гаразд. Нашу розмову я записала на диктофон в телефоні, з цим я пішла в опіку. Ми швиденько позбавили цю продажну мадам батьківських прав і оформили усиновлення. Працівники відділу опіки вмовляли мене не давати їй обіцяні гроші, але я, як людина слова, все ж це зробила, адже завдяки цій жінці у мене з’явилося два чудових сына!