Валерій із матір’ю жили дружно у трикімнатній квартирі, яку його батько отримав за радянських часів. Він пішов від них, коли Валерію було десять років. Валерій так і залишився жити з матір’ю після закінчення інституту. Його це влаштовувало, тому що цілими днями працював, а вихідні проводив зі своєю дівчиною у її квартирі. – Тобі час одружитися, а не з матір’ю жити! – твердила мати. – Я не купуватиму іншу квартиру. – Це ще чому? – Я хочу машину купити. На роботу добиратися зручніше машиною. – Тобі житло потрібне, а не машина. – У мене житло є. – І скільки ти збираєшся жити за мій рахунок. І я хочу для себе пожити.
– Але ж я nлачу комунальні витрати, за собою прибираю та купую їжу. – Ти ж молодий, здоровий хлопець. Тобі треба жити у власній квартирі, а не з матір’ю. У тебе не крапли адекватності, весь у батька. Валерій все ж таки купив машину, яку хотів. Він продовжував жити як раніше, але майже не спілкувався з матір’ю. А мати вже переходила межі, наполягаючи на купівлі квартири. Всі ці розмови призвели до того, що син перестав помічати матір і не відповідав на її запитання. Минуло кілька місяців. Якось увечері його мати повернувшись додому, виявила на гостьових дверях замок.
Зателефонувала синові, але він не відповів. Син приїхав додому і сказав, що батько свою частину квартири подарував синові, і тепер дві третини квартири належить йому. – Батько? Як він міг? Мабуть, він не в собі. – Він у повному порядку. І я зрозумів. Ти і з ним так поводилася. Він пішов, але я не піду. Тож радуйся. Вона почала дзвонити чоловікові, але він не відповідав. Через якийсь час Валерій купив квартиру та з’їхав. Але дві кімнати все одно були зачинені. Вони не помирилися. Так! Іноді батьки перегинають палку, вимагаючи від своїх дітей швидко подорослішати.