— Костик! Почалося! — злякано покликала Леся. Від несподіванки, чоловік випустив лопату з рук. Костю кинуло в холодний піт, зрадницьки затремтіли руки. — Золотко моє, не плач! Я вже завожу машину, через двадцять хвилин будемо в по0оговому будинку. Ти тільки не поспішай, потерпи трохи, — заїкаючись вимовив Костя. Через пів години, молода людина вимірював кроками коридор приймального відділення. Він дуже хвилювався, рвався допомогти дружині, підтримати, але чоловіка вигнали з відділення. — Так, не мерехтіти перед очима! — сказала чергова, що сидить за столом. — Прошу вас, дізнайтеся, як Леся! — Первенця чекаєш? — засміялася бабуся. — Так! Дуже хвилююся за дружину — Нічого хвилюватися.
Пол0говий будинок у нас найкращий в області, фахівці відмінні. І взагалі, ти що, думаєш, вона наро дить через десять хвилин? — засміялася жінка. — А коли? — не зрозумів Костя. — Може завтра, післязавтра. Подивимося. Їдь додому спокійно, а завтра приїдеш або подзвониш. Леся твоя на другому поверсі, в п’ятій палаті. Вікна відразу над входом, — підказала чергова. — Зрозумів! Спасибі! — крикнув чоловік, вибігши з приміщення. Як він і очікував, дружина стояла у вікні. Побачивши Костю, жінка посміхнулася, помахавши рукою. — Леся, вже не болить? — зрадів Костя. — Чи не. Все припинилося. Їдь додому, я посплю трохи. — Так може разом поїдемо? Якщо що, я тебе назад привезу, — запропонував чоловік. — Який же ти смішний, Костя. Їдь, я тут залишуся. Леся закрила віконце і прилягла на ліжко. Насправді, жінка дуже боялася, але не подавала виду перед чоловіком. Знала, що не виїде в такому випадку. Ночувати перед вікнами. — Чоловік? — посміхнулася сусідка по палаті, красива брюнетка років тридцяти. — Так. Ми з Костею зі школи разом. Одружилися рік тому.
— Чоловік дуже сина хоче, а я донечку, — посміхнулася Леся. — А ти? Кого хочеш? — Нікого! — буркнула Віра. — Я жити хочу, а не пелюшки прати! — Не говори так! Твій малюк вже все відчуває і розуміє. Ти полюбиш своє дитинча, Ось побачиш! — посміхнулася Леся. — Не потрібен він мені. У мене інші плани на життя. Дуже шкода, що я пізно зрозуміла, що чекаю дитину, — крикнула зі злістю Віра. Раптово, жінка схопилася за живіт. Перелякана Леся, побігла по лікаря. Через пару годин, потуги почалися і у Лесі. Вранці, Леся наро дила дівчинку. — З дочкою все добре, та й ти скоро відновишься, — казав доктор. — Але, на жаль, більше не можеш стати матір’ю. — Як так? — засмутилася Леся. — Чоловік про сина мріє та й взагалі, Костя будує великий будинок. Ми завжди мріяли про купу дітлахів в ро дині. — Так іноді буває. Радуйся, що хоч одного маєш. Деяким і цього не дано, — філософськи розсудив Олександр Якович. Леся з Вірою, знову опинилися в одній палаті.
Віра не піднімалася з ліжка, не хотіла ні з ким спілкуватися. Жінка переживала важку депресію. — Вірочка, хто у тебе наро дився? У мене дочка! — поділилася радістю Леся. — Залиш мене! Не хочу навіть згадувати про це! — крикнула Віра, відвернувшись до вікна. Жінка відмовлялася брати в руки дитину. На наступний день, Віра, стала збирати речі з самого ранку. — Вірочка, схаменися! У тебе такий славний синочок! — намагалася напоумити Леся. — Бачити не можу його! — засичала жінка, і пішла писати відмову від малюка. Незабаром, Лесі принесли дочку на годування. Жінка доклала малятко до себе, і посміхнулася від щастя і розчулення: — Дочка, красуня моя, — шепотіла тихо. — Славна дівчинка! І їсть добре, молодець! — похвалила акушерка. — Скажіть, а той хлопчик, якого Віра залишила Хто його годує? — поцікавилася жінка. — Ніхто. Суміш даємо, — насупилася акушерка. — Можна, я буду годувати його? У мене молока достатньо. Так шкода дитини
— Спробуй, якщо молока буде вистачати, то чому б і ні, — погодилася жінка. — Зараз принесу його. Хлопчик був трохи більше дочки Лесі. Малюк весь час пл акав, а потім, відчувши тепло чужої жінки, затих і почав їсти. Леся дивилася на дитину і заливалася сльо зами. «Як можна кинути його? Що відбувалося в голові у Віри в той момент?» — думала вона. — Леся! — жінка почула голос чоловіка, і мимоволі посміхнулася. Леся тільки погодувала малюків, і тримала їх на руках. Разом з ними, вона підійшла до віконця. — Ура! Двійнята! Я найщасливіший батько! — застрибав від радості Костя. Леся хотіла пояснити чоловікові, що у нього тільки дочка, але руки були зайняті, вона не могла відкрити віконце. Віддавши дітей медсестрі, Леся вирушила до завідуючого. — Олександр Якович, я до вас по делікатному питанню, — почала обережно жінка. — Що в тебе? У мене і так від всіх цих подій голова обертом іде! Треба ж таке. Перша відмова за вісім років мого керівництва! — виливав душу лікар. — Як ви вважаєте, Віра може схаменеться і забере сина? — Ні, моя мила
Такі не змінюють своїх рішень. Вона діяла не в стані афекту. Це був холодний розрахунок. — Можна, я заберу собі хлопчика? Ви ж самі говорили, що у мене більше не буде дітей Прошу вас, допоможіть! І малюкові добре буде, і нам з чоловіком. — Леся, як ти собі це уявляєш? — округлив очі лікар. — Ви ж ще не встигли повідомити про відмовника? — запитала з надією жінка. — Поки ні. Ось, папери готую — Що вам варто написати, що я наро дила двійню? Подумайте, цим Ви робите щасливіші нашу сім’ю і дитинку. Хочете, я на коліна стану? — Іди в палату. Я подумаю, що можна зробити, — спантеличено промовив чоловік. Через кілька днів, щасливий батько, забирав дружину з двійнятами. — Люба! Таке щастя! Уявляєш, а мені спочатку сказали, що у нас тільки дівчинка. А тут така радість, син і дочка! — вимовив Костя. — Наплутали як завжди
У них тут скільки тяганини, — посміхнулася Леся. — Твоя правда! Сам діставав їх розпитуваннями через кожні п’ять хвилин, — засміявся Костя. Сідаючи в машину, Леся зустрілася поглядом з самотньо сидівшею жінкою на лавці. Віра хоч і була в сонцезахисних окулярах, але Леся одразу впізнала її. Віра дивилася в упор на Лесю, і посміхалася. Леся здригнулася від цієї холодної, єхидною посмішки, яке нагадувало оскал дикого звіра. — Дорога, поїхали! Сідай в машину, — покликав Костя. — Кого ти там побачила? — Нікого. Леся зрозуміла, що Віра теж знає таємницю, яка була відома вузькому колу осіб. — Костя, поїхали швидше! — злякано промовила жінка, притискаючи до себе дітей.