Під’їхавши до того будинку, Ігор звернув і зупинився. Туди вела нерівна стежка. Він дійшов до рогу двору та оглянув будинок. Будинок був у поганому стані. На подвір’ї стояло лише одне висохле дерево. Воно, як і господар будинку, покинуло цей світ. Навіщо він тут? Ігор усе дитинство провів у дитячому будинку. Ніхто не приходив до нього. Та приходити було нікому, батьків позбавили прав на дитину, і пустившись у всі тяжкі вони згоріли від своєї пристрасті. Більше Ігор нікого не знав. А тут тиждень тому Ігор дізнався, що дід помер, і його будинок тепер належить йому. Це інший будинок. Діда Ігор не пам’ятав зовсім. Та й дід дізнався про онука лише перед смертю. Мати Ігоря Дід вигнав із дому, коли вона почала розгульний спосіб життя. А їй того й треба було, воля. Більше вона в батьківській хаті не з’являлася, навіть не дзвонила. Він пішов до ґанку. Старі дошки рипіли під його кроками. Ключ, який йому передали, легко повернувся в замку. У будинку було прохолодно, але нічого дивного, на подвір’ї осінь. Ігор озирнувся. Вглиб будинку йшов коридор, що закінчувався сходами.
По обидва боки коридору були кімнати. Одна з них – кухня. Ліворуч була кімната з ліжком, мабуть, тут дід і спав. Але кімната, швидше за все, раніше служила не спальнею. Вздовж стіни стояв великий диван, навпроти стіни з посудом і великий телевізор. Ліжко ж примостилося майже біля самих дверей. Найімовірніше, дідові було важко підніматися на другий поверх. На другому поверсі було ще дві кімнати. Одна з них спальня, друга кімната, мабуть, належала раніше матері Ігоря. Там на стіні висів її портрет. Молода красуня років вісімнадцяти. Ігор зовсім не пам’ятав матір. Біля вікна стояв масивний стіл. У столі повний порядок, всі папери по поличках, розкладені в папки та підписані. Всередині будинок виглядав не так жалюгідно, як зовні. Все було чисто і добротно, якщо не вважати пилу, що скупчився. Останнім часом Ігор жив на орендованій квартирі, але квартиру господарі зібралися продати, і він уже підшукував собі житло. Кімната, яка йому дісталася після матері, була у комуналці. Її вже зайняла сусідка Іра із двома дітьми. Чоловік у неї пив, а піти їй не було куди. Ігореві було шкода жінку, їй і так від життя дісталося.
Вони домовилися, що вона оплачуватиме комуналку, а якщо збереться виїхати, то обов’язково попередить Ігоря. Після дитбудинку минуло вже майже три роки. Ігор мав гарну роботу в автомайстерні. З другом кісток вони знімали бокс та працювали кожен на себе. Дуже добрий майстер. Хотів Ігор, щоб був свій будинок, але де ж грошей візьмеш. От і житло знайшлося. Зовсім недалеко від міста, десять хвилин на машині. Труднощі його не лякають. Будинок виявився міцним. Ремонт, звичайно потрібен ремонт, він все зробить. Взимку він упорядкував будинок усередині, а навесні вирішив зайнятися зовні, та й двір теж вимагав догляду. Недоторканим залишався лише стіл на другому поверсі, всі руки не доходили. Але дійшов час до нього. Старі фотографії, папки. У папках з’явилися якісь рукописи. Ігор сів у крісло і почав читати. Виявляється, його дід писав вірші та оповідання, і писав зовсім не погано. Але куди тепер ці рукописи? Чи може видати? Але як це все робиться? Треба у когось спитати. У майстерні з нього посміялися, але нічого не знали. А більше й звернутись не знає куди. Його роздуми перервав дзвінок Іри.
Вона попередила його, що їде, чоловік її зовсім дістав. Вони домовилися про зустріч, щоб передати ключі. На зустріч Іра прийшла з дітьми, віддавши ключ, вона вже збиралася йти, але Ігор запитав, куди вони поїдуть. Вона зупинилася і заплакала, йти їй не було куди. Не було в неї нікого. Вона теж після дитбудинку, як і Ігор. Але кімнату вона свою втратила через дурість. Тепер загалом без житла. Ігор дав притулок їх у своєму будинку. Кімнату у комуналці Ігор продав іншій сусідці. Дуже дешево. Нехай дешево, жити він у цьому клопнику не збирався. На виручені з кімнати гроші Ігор збудував у дворі, на місці старих сараїв, що розвалилися, гарний великий гараж. Нарешті, у нього тепер своя власна майстерня. Клієнти в нього вже були. Він просто їх повідомив про нову адресу. Покликав і Костю працювати. Вдвох краще, а тут перевірена часом людина. Ірина знайшла собі роботу поблизу. Та й Кості вона сподобалася, не зупинили його двоє дітей. Через рік у них було весілля та Ірина з дітьми переїхали до Кості. Все в них влаштувалося якнайкраще. А як же дідові рукописи? Вони таки знайшли вихід у світ.
Ігор знайшов видавця і книги були випущені, хоч і невеликим тиражем, але вони мали успіх. Потім був ще тираж. Поки Ігор розбирав та читав рукописи, в одній із папок він знайшов листа від Діда. Він писав його в останні дні свого життя. Дід дуже переживав, що не дізнався про онука раніше і надіявся, що онук не піде як його мати кривою доріжкою. А якщо все буде добре, то він знайде застосування праць Діда. «Все буде добре, Діду”. Далі у листі Дід описав, де лежить найцінніше, щоб він хотів передати онуку. Він знав, відчував, що онук це прочитає. Так. На горищі будинку Ігоря чекав справжній скарб. Там була ще одна маленька кімната. У ній акуратно на полицях лежали папки з такими ж рукописами. Дід писав, але його книги ніколи не бачили читачів. Онук був першим читачем. На найдальшій полиці, у звичайній коробці з-під черевиків лежали гроші. Дід витрачав він дуже мало. Особливо після смерті дружини. Грошей було багато. Досить на безбідне життя, навіть якщо не працювати. Але Ігор таки працював. Він не хотів прожити своє життя як його батьки. Він видав усі книжки діда. Дід би ним дуже пишався. А через два роки в будинку з’явилося життя, вже справжнє, веселе життя, з дитячими голосами і суєтою.