Мій чоловік мені брехав спочатку. Про те, що він мав дитину від чужої жінки, я не знала. Тільки мій чоловік і моя свекруха знали, але вони довгий час не говорили про це, приховували мене. Виявляється, мій чоловік не був офіційним батьком, але навіть платив їм гроші. А невдовзі я дізналася, що цю жінку, маму дитини, мали позбавити батьківських прав. Моя свекруха хотіла всиновити дитину, але не віддали. Тому вона до мене з’явилася з проханням, щоб ми усиновили дитину, оскільки ми з чоловіком є повноцінною сім’єю.
Я чоловікові відразу сказала, що мені взагалі ні до чого чуже дитя. Я не збираюся нікого всиновлювати. Навіщо мені чоловік, який весь цей час брехав мені? Якщо він мені брехав таке, то брехатиме все життя. Я не хочу жити з такою людиною. Я зібрала речі та пішла від нього. Потім дізналася, що чоловікові теж не віддали дитину і відправили того до дитбудинку. Моя свекруха, вже колишня, у всьому звинувачує мене, тому що вона думає, що через мене дитина опинилась у дитбудинку, мовляв, я надто горда. У цій історії цікаво те, що я виявилася головною винною у долі чужої дитини. Але я взагалі не до чого. А навіщо мені потрібна чужа дитина? Та й чоловік, який мене обманював стільки років, мені теж не потрібен.
Вирішила розлучитися і подати на аліменти. Пізніше я дізналася, що чоловіка звільнили. Адже він працював у компанії мого батька. Наразі не може знайти нормальну роботу. Йому в опіці теж відмовили через невідповідні умови. А свекруха звинувачує у всіх бідах мене. Мовляв, через мою гордість у них стільки проблем. Я у відповідь лише посміялася. Не треба було брехати, я ненавиджу брехню. Не можу сказати, як би вчинила, якби знала про існування дитини з самого початку.