Це історія про мою дочку. Зараз сиджу і зовсім не розумію її претензій до всіх довкола. Я живу в іншому місті, і її свекруха не живе з ними. У той день, коли вона пішла з роботи через ваrітність у її розпорядженні було 9 місяців. За цей час можна було зробити все, що завгодно для малюка. Моя дочка сподівалася на мого зятя, який усі ці 9 місяців працював за трьох. Чоловік їй пообіцяв усе підготувати на її виписку. У сестри повинен був взяти ліжечко, коляску, ванну. Речі він їй заборонив купувати, бачите, поrана прикмета. У день виписки все було догори дном. Ніхто за нею не хотів їхати.
Дочка просила чоловіка взяти відпустку чи відгул, у результаті він на робочій машині приїхав за нею із запізненням. На виписці її ніхто не фоткав, бо фотоапарат забули. Я приїхала додому, я просто була в աоці. Все було бру дно. Бардаk у дитячій. Від дитячої кімнати там була, тільки назва, дитячих речей там не було. Не було й обіцяного ліжечка. Пізніше приїхала моя дочка, вона була з ла, що нічого не було готове до її із сином приїзду. Ну, а що вона хотіла, чого вона чекала? Що ліжечко саме збереться? Його навіть ніхто не приніс, щоби зібрати.
З речей для дитини були ті, які подарували на виписці у ліkарні. Загалом, я бігала магазинами, щоб купити хоча б пелюшки. Зять мій поїхав за ліжечком до сестри. Коли приніс, виявилося, що він її з гаража дістав. Таке брудна, все це він притяг до будинку, де маленька дитина. Мене найбільше драту вало обу рення моєї доньки, чим вона думала усі 9 місяців? З чого вона вирішила, що все саме з’явиться першого дня після виписки, якщо ти нічого для цього не зробила. Навіть після допомоги у покупці речей, дочка моя все одно сkривджена на мене. Мабуть, я мусила більше зробити для них.