Я раділа, коли Ліза вийшла заміж за Дмитра. Пам’ятаю, як вона вперше привела його до нас і захоплено розповідала про нього: — Мамо, уявляєш, йому лише 23 роки, а він уже успішний бізнесмен. Його батько – чиновник, а мати – власниця магазину. — Донечко, але ж це не головне, — намагалася я пояснити. Ліза завжди вважала, що не варта такого хлопця, хоча вона в мене справжня розумниця: найкраща учениця в школі, закінчила університет з червоним дипломом, займалася музикою та танцями. Ми не бідували, у нас було все необхідне, тому я намагалася навіяти їй, що вона нічим не гірша за Дмитра, і це він повинен радіти, що знайшов таку дружину.
З часом молоді одружилися і почали жити у квартирі Дмитра. Згодом з’явилися онуки. Ліза ніколи не скаржилася, хоч я бачила, що в їхній родині не все так гладко. Дмитро був категорично проти того, щоб Ліза працювала. Він вважав, що її місце – вдома, з дітьми, і що вона повинна займатися лише прибиранням. Він не дозволяв їй нікуди ходити — ні до подруг, ні до мене. Тільки коли він був на роботі, Ліза могла ненадовго втікати до мене, приховуючи це від чоловіка. — Ти що, вдома справ немає? — дорікав їй Дмитро. Звісно, Дмитро не був поганою людиною. Ліза відчувала себе у безпеці, і він забезпечував її всім необхідним. Але вона не ходила по барах і не брала участі в якихось вечірках — вона лише приходила до мене на чай. Мені 68 років, і я дуже самотня, особливо після смерті чоловіка.
Ліза це розуміла і намагалася відвідувати мене частіше. Але іноді, коли я дзвонила ввечері, вона шепотіла: — Мамо, не зараз, Діма вдома. Я не розуміла, що відбувається. Невже він не дозволяє їй навіть по телефону розмовляти з матір’ю? Нещодавно Ліза приїхала до мене, коли раптом задзвонив телефон. Я випадково підслухала розмову. – Ти де? — спитав Дмитро. – Забігла до мами, – відповіла Ліза. – Навіщо? — різко спитав він. — Просто подивитись, як вона. — Щоби більше 10 хвилин там не була! Я не могла повірити своїм вухам. Але Ліза погодилася з ним і рівно через 10 хвилин побігла назад, боячись, що Дмитро дізнається, що вона затрималася. Цього вечора я не могла стримати сліз.
Наступного дня вирішила особисто поговорити з Дмитром. Коли я прийшла, Дмитро був здивований – він не любить несподіваних візитів. — Мамо, щось трапилося? – Запитала Ліза. — Я хочу поговорити з Дмитром, — відповіла я. — Слухаю вас, — сказав він, намагаючись приховати роздратування. — Чому ти не даєш Лізі спілкуватися зі мною? – Запитала я прямо. — Я не проти вашого спілкування, просто вважаю, що це марна трата часу, — сказав Дмитро. — А Ліза у тебе як у в’язниці? – Не витримала я. — Ні, але в нас сім’я, і в нас свої правила, — холодно відповів зять. — А ти уявляєш, що буде, якщо твої діти виростуть і не зможуть приділити тобі й хвилини уваги? Я намагалася пояснити йому свою думку, але все було марно. Зрештою, мене вразила реакція Лізи. Вона образилася на мене за те, що я вирішила поговорити з Дмитром. Тепер я не знаю, як вчинити. Боюся, що дочка опинилася у пастці. Що ж мені робити — спостерігати за цим збоку?