— Мамо, що ти тут робиш? — Повернулась із Португалії! — Надовго? — Назавжди! Синку, давай ключі від квартири. — Ем, то вона вже зайнята. — Як це? Ким? Я тяжко працювала в Португалії, щоб на старості років виявитися прислугою в будинку у своєї невістки. Не чекала такого від сина, адже я повністю довіряла йому, пересилала усі свої гроші, не залишивши собі жодної копійки. Мій чоловік був чудовою людиною: працьовитий, добрий, щедрий. З ним я відчувала себе у безпеці, як за кам’яною стіною. Він працював з юних років, досягши гарної посади, і повністю забезпечував і мене, і нашого сина. — Поки я живий, наш син матиме все, що йому потрібне, — казав він.
Але доля розпорядилася інакше. Матвій пішов з життя несподівано, його серце не витримало. Йому було лише 50 років — ще жити та радіти. Тепер мені довелося самій дбати про сина. Грошей у нас вистачало, але ми ніколи не звикли заощаджувати. — Як я тепер житиму без Матвія? — плакала я на кухні, поки подруга заварювала чай. — Іро, а поїхали зі мною до Португалії? Підробиш, тобі на старість точно вистачить. Та й відволічешся від усього. — Ти маєш рацію! Я поїду. Мене тут нічого не тримає, Назар дорослий, у нього своє життя.
Так я й опинилася за кордоном. Вже 20 років я працюю у своєї сеньйори. За цей час встигла побачити, як син одружився та як народилися мої онуки. Старшій, Аліні, нещодавно виповнилося 18 років, хоча я пам’ятаю її зовсім немовлям. Михайлику вже 10, а молодшому, Степану – 7. Син продав квартиру, яка залишилася від мого чоловіка, додав свою частку спадщини та збудував гарний заміський будинок. Матвій був би гордий ним. Я постійно допомагала Назару грошима, адже піднімати трьох дітей непроста справу. Але коли діти трохи підросли, я вирішила подумати про себе. Скільки ще я зможу працювати у чужій країні? Хотілося повернутись додому.
Ми з Назаром домовилися, що останні три роки я пересилатиму йому гроші, щоб він купив мені квартиру. Зібравши достатньо коштів, я вирішила остаточно повернутися до рідної Вінниці. У вересні я приїхала, але замість радості син і невістка були шоковані. — Мамо, що ти тут робиш? — Як що? Повернулась додому. — Надовго? — Назавжди! Але не переживайте, я скоро переїду до своєї квартири, почну робити ремонт. Вас турбувати не буду. — Ем… Не все так просто… — Що ти маєш на увазі? — Твоя квартира вже зайнята.
– Ким? – Здивувалася я. — Аліна ж виходить заміж, ось ми її з чоловіком туди і поселили. Адже ми не знали, що ти приїдеш, — вставила невістка. — Чудово! Значить, я ще й звітувати перед вами маю? Назаре, як ти міг так вчинити? — Мамо, не перебільшуй. Я ж не чужу людину туди поселив, а твою рідну онучку. — А де мені тепер жити? — Поки що можеш у нас залишитися. — “Поки”?! Я не маю наміру залишатися прислугою в домі своєї невістки після всіх цих років важкої праці. Я наполягаю на тому, щоб мені повернули мою квартиру. Син має сам вирішити, як забезпечити свою сім’ю. Я свій материнський обов’язок виконала, тепер нехай він дбає про своїх дітей. Хіба я не права? Чи підтримуєте ви рішення Ірини?